Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Нездійснимість своїх мріянь збагнув, щойно переступивши поріг Войтишичевої гридниці, куди його проведено служками, які, видати, залічили Дуліба до воєводиних прихильників, бо ж уже бачили його тут на учтах, а в старого Войтишича до учти допускано лиш людей потрібних.
Дуліб, що з ним нечасто бувало, розгубився вельми. Гридниця сяяла від свічок, від коштовного посуду, від лискучих — чи то від поту, а чи й від жиру — лиць за столом.
— Після учти в князя та й знов… — почав був Дуліб, не знаючи, що сказати, і таки справді дивуючись обжиранню цих людей, серед яких аж тепер зауважив і оту суздальську Оляндру, і… свого Іваницю.
— Живе той, кого слухають, мій дорогий! — хрипко вигукнув Войтишич. — Щоб чоловіка ж слухали, в ньому повинен бути жир, будь воно прокляте! А щоб був жир, то треба їсти! Сідай з нами, дорогий!
— Дяка, я прийшов за Іваницею, — несподівано для самого себе промовив Дуліб, рішуче відкидаючи запросини Войтишичеві, головне ж: цими словами відразу й поховав свої заміри якось завести мову про Ойку. Та хіба й міг би про те говорити при людях? Сподівався застати Войтишича самого, може, втихомиреного і зворушеного великодушністю Долгорукого, — виходило, бач, не так. Думалося, що Войтишич за своє довге життя вже звершив усе, написане йому на роду: геройства, зради, підступи й підлоти. І він справді покінчив з усім добрим і благородним, а в підлості не знав упину ще й досі. Бо підлість — невичерпна. Вона не має кінця. Ні взагалі, ні в окремому чоловікові, надто ж коли чоловік той — Войтишич.
— Прийшов за Іваницею, — повторив Дуліб, побачивши як Войтишич важко підводиться з свого стільця, щоб Ш припрошувати гостя, брати його в обійми, лоскотати вухо бородою і шелестом свого звичного „Будь воно все прокляте!“.
— Чи не мав кого послати? — поспитав Войтишич, розкрилюючи руки для обіймів і переходячи на свою солодкоголосість: — Дорогий мій, не відпустимо тебе, допоки не…
— Не звикли ми з Іваницею когось кудись слати, — вперто вів своє Дуліб. — Завтра в далеку дорогу нам, Іванице. Прийшов нагадати тобі.
— Оце! — нарешті обізвався Іваниця. — Тобі дорога, а мені — то й ні! Зостаюся тут.
— Як хочеш, — Дуліб скористався з того, що Войтишич завмер на півдорозі, прислухаючись до їхніх перемовлянь з Іваницею. — Силувати тебе не можу, та и навіщо. Такого між нами не було. Сказав тобі, а ти знай
— Мені й тут добре, — сказав Іваниця голосом ніби й зовсім чужим.
— Тоді розстанемося.
— Приїдеш — тут буду. Хоч би й коло Оляндри.
— Остогидли ви всі, — ліниво промовила Оляндра, злукавлено позираючи на Дуліба.
— Тоді піду, — сказав лікар. — Сколотив вас намарне. Моя провина.
— Та яка провина, лікарю дорогий! — аж тепер посунув на нього з своїми обіймами Войтишич. — Сідай з нами, та поп'ємо трохи, та…
— Як же міг би лікувати людей, сам обжираючись та обпиваючись серед ночі й тим укорочуючи власне життя? — посміхнувся Дуліб і рішуче повернувся до дверей.
Войтишич упіймав обіймами своїми пустоту, але гукнув навздогін лікареві з навмисною розвеселеністю:
— Та будь воно прокляте все життя, коли чоловікові й випити не дають!
Удома Дуліб побачив свій пергамент, присів, записав швидко: „Ніколи не слід недооцінювати здатності Войтишичевої розправлятися з іншими й виходити цілим самому. Він твердо дотримується істини злочинної, та, на жаль, досить живучої: безпечний лиш той, хто має силу створити небезпеку для інших. Князь Юрій мав би пам'ятати“.
А Силька, який поїдав князівський харч лиш за те, що мав би простежувати кожен порух і кожне слово князя Андрія, а іноді й самого Долгорукого, не заніс того вечора до своїх пергаментів жодного слова. І не тому, що розчулився від зустрічі з рідним містом, або напився на учті у великого князя, або (ще б цього бракувало!) побився з яким-небудь відчайдухом. Пояснювалося все простіше: Сильку знайдено в князівському палаці, в найдальшому, але й найзатишнішому закапелку…
Княжий літописець викублювався, смакуючи заздалегідь, як змалює він цілий сьогоднішній день, від досвітку аж до самої ночі, нічого не поминаючи увагою, стосуючи слів добірних, виразних і шанобливо-піднесених; опише належним чином усі приготування до вступу великого князя у найсвятіший руський город, покаже силу суздальську, чесноту князя Андрія, розсваволені веселощі киян, грання дзвонів київських; не помине ні великого, ні дрібного, примусить подивуватися прийдешнього читця меткістю свого ока, вправністю й твердістю руки, незміримою широчінню розуму.
Тим часом до палацу пробивався якийсь чоловік. Ішов просто на сторожу, на виставлені супроти нього списи й занесені над ним мечі.
— Приберіть залізяччя! — сказав сторожі князівській.
— Ось пронижемо тебе наскрізь, знатимеш! — погрозилися воїни, хоч, правду кажучи, не дуже й квапилися здійснити свою обіцянку, бо що там удіє один беззбройний чоловік, коли їх тут цілий десяток.
— Знайшли кого лякати! — не відступався той. — У мене залізо й у голові, і в утробі, та й у крові теж залізо. Весь залізний, а ти мене лякаєш!
— То хто ж ти? Може, біс київський?
— Залізороб. Звуся Кричком. А тут десь мій син.
— Може, й твій, та не з нами.
— Десь коло князів треться. З писалом та пергаментом. Звався колись Михликом, тепер і не відаю, як зветься.
– Є там один хитроокий.
— Забув, які в нього очі. Малим забрано від мене, тепер хотів побачити. Син же!
Один з дружинників згодився піти пошукати Сильку. Знайшов і зіпсував тому всі заміри.
— Батько там твій, — сказав дружинник. Силька здивувався незмірно й обурився водночас:
— Піди спитай, чого йому треба.
— Хоче тебе.
— Він хоче, так не я.
— Той чоловік переколошкає всіх князів. Чия вина буде?
Силька, кленучи все на світі, мав одягатися, чіпляти до пояса ножа, на груди — ланцюга золотого, дарованого йому князем Андрієм. Вже коли доводиться зустрітися з чоловіком, який колись вважався твоїм батьком, то треба справити на нього належне враження.
Вийшов з-поза сторожі, опинився віч-на-віч з худорлявим, чужим у темряві чоловіком, той теж приглядався до Сильки, як до чужого, спитав непевно:
— Михлику? Ти?
— Сильвестр, — сказав ламаним баском Силька. — Княжий літописець прибічний.
