Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Сторожа поволі обходить вулиці, площі; сторожа попід валами й на валах, коло брам і на заборолах, коло княжого палацу й на дитинці, де сплять воїни суздальські. Сторожі байдуже, вона знає своє, вона й князя не празнує, коли казати правду, бо князь далеко, а восьминник ближче й до шкури і до душі. Он він об'їздить Київ з двома своїми похмурими горлорізами, про яких люди бояться мовити слово й за дня, не те що серед ночі.

Петрило їде повільно, два його прислугувачі тримаються позаду, мовби прикриваючи свого пана від несподіваного нападу, восьминник біло поблискує в темряві перлистими очима, погукує:

— Дбай і чуй!

Їхав далі, з лінькуватою погрозою переставляв слова в своєму знаному для всіх вигукові:

— Чуй і дбай!

Почав огляд від двору Миколи Безвухого, куди вкотила свого воза Оляндра, викінчував знову коло того двору; під'їхав туди мовчки, відпустив своїх двох чорних прислугувачів, ударив у ворота рукояттю меча. Стукав, неначе до власного двору, бо й справді мав свій двір поряд з цим — і не розбереш в темряві, де воно чиє. Втулився колись поміж бояр нікчемним зайдою, нічого й не мав, здавалося, пішов служити, збирав по Києву князівські віри, а тим часом його майно теж щоразу досить помітно й зручно намножувалося, Петрило непомічено зрівнявся з боярством, розрісся, розпростерся, розсунув двох Микол — Безвухого й Плаксія, і вже й не збагнеш, хто ж більший боярин у Києві.

За воротами пошаруділо, Петрило гмикнув: „Дбай і чуй“, йому відчинили, спитав коротко в темряву:

— Бояриня не спить?

— Вештається, — була відповідь. Петрило зіскочив з коня, кинув у темряву повіддя,

невидимі руки слухняно підхопили їх, а восьминник почалапкав до боярського дому, де в круглих віконечках тьмяно поблимувало світло.

Переступив, не питаючи, поріг, в ніздрі йому вдарило кислим і гострим запахом. Петрило пошморгав носом, покрутив головою. Хтось кинувся йому під нога, він відтрутив його, відчинив одні двері, другі, треті, поки наздогнав отой блукливий вогник. Смерділо кислим духом щодалі дужче, бо Микола Безвухий любив устилати лави собачими шкірами, мовляв, м'яка, тепла і не витирається, хоч ти вмри. Кожному смердить своє власне.

— Хто світить світло! — гримнув, відчинивши ще одні двері, хоч і гаразд бачив, що по горниці ходить, придивляючись до обстави, Оляндра, з свічкою в руках, нова київська бояриня, підложниця великого князя, бо ж усі чесні люди можні бачили сьогодні, як безсоромно розсиджувалася на колінах у Долгорукого, а хіба того не досить?

— Не велено в Києві палити світло вночі! — ще гримнув Петрило і, доскочивши Оляндри, грайливо ляснув її долонею між лопаток. Оляндра ловко відхитнулася вбік, не засміялася від грайливості восьминникової, засичала погрозливо:

— Геть, кнуре халастаний!

— Не знаєш Києва, — засміявся Петрило. — В Києві так: пиво кінчається, починаються жони.

— А я не жона!

— Хто ж?

— Бояриня!

— Ще свіжа.

— Однаково бояриня.

— Київська ж. А в Києві Петрило — восьминник. І свічки палити… — він знову потягнувся до Оляндри пожадливою рукою, але жінка витко визміїлася, висвітила темний закуток.

— Без тебе вже є!

Петрило тернув очі. В горниці стояв якийсь чоловік.

— Хто! — крикнув восьминник, хапаючись за меча.

— Я, — спокійно відповіли йому.

— Хто такий? Бо не лишу ні ока в лобі, ні зуба в роті!

— Чи не впізнав? Іваниця. Пили ж у князя те саме.

— Прудкий. Випередив. Як же свого лікаря полишив?

— Оце! Він собі, а я собі. Спить кожен для себе. І сни свої в кожного.

— До Цареграда б зготовлявся. Завтра відпливаєте.

— Хто пливе, а хто й ні.

— Чи не попливеш зі своїм лікарем?

— Не твоє діло.

— Сюди чом забрів?

— Оце! А ти чого?

— Я восьминник.

— Обох витурю, — сказала спокійно Оляндра, — всі мені остобісіли. Тепер бояриня, посплю хоч раз сама. Без нікого.

— Хоч і бояриня, а поїдеш зі мною. — Петрило насунувся на жінку темно й невідступно.

— Куди ж?

— Скажу.

— А Іваниця?

— До лікаря свого хай.

— Сам до нього йди, коли він тобі любий, — байдуже мовив Іваниця, аж Петрило зацікавлено повернув до нього голову.

— Ого! — подивувався він. — Коло Оляндри хоч хто…

— Боярині! — гнівливо нагадала жінка.

— Коло боярині Оляндри хоч хто голову… То, може, з нами? Забудеш свого лікаря? Не попливеш до Цареграда?

— Оце! Мав би пливти туди!

— З нами, — вирішив за Іваницю Петрило. — Ще ліпше. Збирайся.

— А куди? — мляво поспитав Іваниця, якому, власне, все збайдужіло, аби лиш утриматися бодай на короткий час коло сеї, такої приступної і водночас норовистої, як виявилося, жони.

— Ще я не згодна! — докинула Оляндра.

— Згодишся, коли скажу, що просить на вечерю сам воєвода Войтишич, найславніший чоловік у Києві, — урочисто мовив Петрило.

— Сам же казав: пиво скінчилося вже…

— Пиво кінчається, мед починається — так у Києві ведеться. Ти ж бояриня київська, то маєш це знати.

Так вони пішли до Войтишича, де, звичайно ж, був ігумен Ананія, був старий Борислав, батько боярина Ізяславового, високовченого Петра; приїхав і воєвода Мостовик, що, прикутий обов'язком і способом життя до дніпровського мосту, не зміг утекти з Ізяславом, Долгорукому ж ні коритися, ні служити не хотів; було ще кілька тих, хто наважився лишитися в Києві, сподіваючись на недовге перебування там Юрія. Важко перелічити всіх, хто там був, та й мало користі слухати це.

Дуліб чи й ждав того вечора Іваницю, хоч, коли подумати, то хлопець давно вже не блукав ночами, здається, після повернення їхнього з Суздаля вперше отак вирвався і не знати, чи й приблукає додому бодай на ранок. Вранці ж мали вони вже бути готові для далекої дороги. Готові, ще й не перемовившись словом? Та не це найперше турбувало Дуліба. Ойка — ось що йому боліло. Ніхто не міг прийти йому на поміч, нікому не міг сказати, ні в кого спитати поради. Тільки вона сама. Аби мав час, то, як хлопчисько, пробрався б до курників Войтишичевих і підстеріг там Ойку. Але ж уночі вона туди не прийде. А вранці він повинен бути в князя. Досі стримувався від нерозважливості, не спробував знайти Ойку, сподівався: прийде сама, як уміла вона. Тепер шкодував, а вдіяти нічого не міг.

За звичаєм розклав писемне приладдя, схилився над пергаментами, довго думав, написав: „Історія неспроможна перелічити страждання окремих людей, бо перед нею — нещастя цілих народів“.

Відклав писало, підвівся з наміром рішучим і відчайдушним: піти до Войтишича. Що