Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Тим часом у Київ входили товари Долгорукого, котилися вози, запряжені кіньми й волами, горбаті верблюди тягли висококолісні половецькі каталки, за возами суздальці гнали волів, свиней, овець — все для голодного Києва.
Завоювати город навіть щонайбільший просто. Спробуй його нагодувати!
Цього разу не було серед суздальців мови про те, що жде їх у Києві мед, жито й просо. Йшли аж з самих вятичів по голодній, спустошеній зимовими хуртечами палючими весняними вітрами землі; князь Юрій вимушений був стояти то там, то там, поки з Суздаля прийдуть нові та нові товари, щоб стачило не для самого лиш війська, а й для киян.
Тож поки в Софії тривав урочистий молебень, по Києву різали волів і овець, кололи вепрів, пекли на вогнищах м'ясо, ставили цебри з пивом, собаки гризлися за тельбухи, люд радісно метушився, штовхався, кричав, сміявся; стояли й сиділи на чім попало, всували голови в цебри з пивом, пили нахильці, втовкмачували в запахущий трунок вуса, бороди, носи; вої щипали дівчат, дітлашня метушилася, мов на пожежі, все змішалося в радощах і ситості: чужі й свої, старі й молоді, дівки й баби діти, пси, голови, сорочки, чуприни, сміх, лайка, похваляння, погрози.
— Як п'ю, то не розливаю!
— Одчепись, смердючий цапе!
— Хай легенько тикнеться!
— Синочку ж мій!
— Дай хоч пальцем ткнути!
Серед колотнечі й розгардіяшу пробували знайти своїх — хто з надією, а хто й безнадійно. Кричко з Іваницею теж блукали по торговищах і поміж дворами — аж напоткнуться на Сильку. Дуліб десь пішов на княжий молебень, Іваниця не схотів, бо й чом би мав квапитися перед очі князеві, що так негарно з ним повівся? Випадком стрів Кричка, тепер ходили вдвох, щодалі впевнюючись у думці, що Силька, так само, як і всі, хто був близький до князів або ж хотів до них присусідитися, там, у Софії, пхаються один поперед одного, видовжують шиї, не знають, куди й дивитися: чи на єпископів під Орантою, чи на хори, де стоїть Долгорукий з князями й воєводами. Така малість людська.
Так у безконечних блуканнях опинилися й коло Ярославового двору, де в золотій гридниці лаштувалася, видно, велика учта для Долгорукого та його поблизьких людей, бо вже коло конов'язі стояло безліч коней, поприв'язуваних до срібних кілець; пахолки нетерпляче позирали на Софію, звідки мали прийти князі й засісти за столи, а вже тоді щось перепаде й тим, хто коло коней, бо ж їдять та п'ють не лише за столами, а й попід столами і в закутках та закапелках, та й невідомо, де більше й ласіше.
Якась, суздальська, видно, жона заїхала на Ярославів двір возом, розпрягла коней, погукуючи зачіпливо до пахолків; Іваниця враз штовхнув злегка свого товариша в спину, показуючи тому, щоб далі блукав по Києву без нього, а сам, ще й не вірячи власним очам, обережно став наближатися до тої зухвалої жони, яка не побоялася втягнути свого воза на княжий двір.
В білій сорочці-тіснусі, з товстою косою, перекинутою недбало через плече наперед, витка й вправна в щонайменшому порухові, поралася з кіньми… Оляндра! Та сама Оляндра, яку стільки разів бачив він з суздальського поруба, до чорноти в очах заздрив дружинникам з защетиненими мордяками, що могли жирувати з тою, такою щедро-приступною, вабливою, принадною.
Оляндра!
Іваниці ще й не вірилося, підійшов ближче, став позад жінки, вона відчула його присутність, обернулася до нього всім своїм тілом; тверда круглість тіла відчувалася під сорочкою-тіснухою так, ніби Іваниця доторкнувся до жінки, груди напинали їй сорочку, неначе вітер — паруси на лодьях; Оляндра відкинула назад свою важку русяву косу, примружилася хижо й сторожко.
— Ти чого? Гнати мене звідси надумав?
— Оце! — розгублено всміхнувся Іваниця. — Та чи я княжий лакиза!
— Чого ж дивишся?
— Бачив тебе колись — оце й дивлюся.
— Де ж бачив?
— А в Суздалі.
— Бреши! Був там?
— Оце! І в самого князя Довгої Руки в палатах був, поруба скуштував. Там і тебе бачив.
— Не була в порубі.
— Коло нього зате. Зваблювала сторожу, а я скреготав зубами.
— З поруба?
— Оце ж!
— То й дурень єси.
— Досі не вірю, що стоїш переді мною. Ось простягнути руку і…
— А ти простягни…
— Боюся — щезнеш.
— Не щезну. Прийшла до Києва, хочу тут бути. Виривця мого вбили під Переяславом. Бояринею хочу бути. За Виривця.
— А ті де? — не слухаючи ні про Виривця, ні про бояриню, поспитав Іваниця, неспроможний відірватися від своїх болючо солодких спогадів.
— Хто?
— Ну… Оті, хто водив тебе тоді… Водили й поверталися. А тоді ти приходила та брала собі нового. Готовий був розшматувати тебе!
— Не лютуй, дурню! Чи про таке згадують?
— Де ж вони?
— Чи я знаю! Мабуть, там.
— Де?
— У Суздалі. Стережуть поруб.
— Хтось там знов сидить?
— Може, й сидить. Коли й нікого немає, поруб однаково стережуть. Бо щоразу може пригодитися. Князь без поруба — не князь.
— Що ж робитимеш у Києві?
— А тобі свербить? З чоловіками спатиму!
— Оце! Знов підеш до тих, хто стереже поруби?
— Можу й до тебе прийти. Пожди ночі.
— Там ходила й удень.
— То ж там. У Суздалі любові багато. Ночей не стачає,
— Чом думаєш, ніби тільки в Суздалі? А в Києві?
— Київ бідний любов'ю. Тому й прийшла сюди. Принести любові.
Як завжди, на Іваницине нещастя причовгав звідкілясь Петрило. Іваницю чи й зауважив, зате відразу накинув оком на Оляндру, розігнався на неї, та згадав, що має розчищати дорогу Долгорукому, який уже спускався десь з софійської вежі, щоб вести своїх поблизьких на учту, наставив руки на жону, засичав:
— Киш! Князі йдуть!
Оляндра посунулася на нього грудьми, засміялася:
— А мені князів і треба! Не тебе!
— Цить! — відступився від неї Петрило. — Знаєш, хто я?
— Хто ж? — поморгуючи Іваниці не так з прихильності великої, як з необхідності мати спільника, глумливо поспитала Оляндра.
— Петрило! Чула?
– І чути не хочу! Мені князя треба! Довгу Руку!
— Киш! — перелякано наставив на неї руки Петрило, та вже було пізно, бо князі йшли від Софії, сяяла на сонці коштовна зброя, вигравала самоцвітами, тьмавим золотом поблискували шати ієреїв; поперед усіх, змолоділий, високий, усміхнений, широко ступав князь Юрій в накинутому поверх
