У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Зазвичай ці гарні фігурантки були давніми дуковими коханками (серед них і віконтеса д’Арпажон) чи вже ходили в коханках останні дні. Може, дукинині чари, якими їх чарувала Оріана, а також надія мати вступ до салону (хоча вони самі належали до великопанства, тільки на ранг нижчого) спонукали їх більше, ніж дукова врода і щедрота, улягати його жаданням. Зрештою дукиня не ставила їм нездоланних перешкод для доступу до свого дому; вона знала, що не одна з цих жінок ставала її спільницею, завдяки якій вона здебільшого домагалася чогось бажаного для себе, в чому чоловік їй відмовляв хоч плач, поки не захоплювався іншою. А те, що дукиня приймала лише тих жінок, з якими дук мав уже давній роман, пояснювалося, як правило, ось чим: коли дука поймала правдива любовна жага, він думав, що це коротка інтрижка, і тому не хапався виявляти коханці таку честь — знайомити її з дружиною. Та, зрештою, траплялося так, що він ладен був ущед-рити нею за щось куди менше — за перший поцілунок, якщо несподівано для себе наражався на опір або, навпаки, якщо не зустрічав жодного опору. Вдячність, хіть справити приємність часто спонукає в коханні обдарувати щедріше, ніж прирікали надія й зацікавленість. Але тоді на заваді піднесення такого дару ставали інші обставини. По-перше, всі жінки, які одвзаємнили дукове кохання (іноді ще перед своєю капітуляцією), попадали до нього в неволю. Він не дозволяв їм ні з ким бачитися, проводив при них майже весь свій час, виховував їхніх дітей, а іноді, якщо судити про це з кричущої схожости, підкидав їм братика чи сестричку. Далі. Якщо на початку зв’язку зближення з дукинею Ґермант-ською — ніяким світом дуком не плановане — було бажане для коханки, то з часом сам зв’язок змінював її погляд: дук робився для неї вже не мужем найбільшої паризької модниці, а тим, кого кохала чергова коханка, тим, хто давав їй кошти й привчав до розкоші, хто змусив її вирішувати, що важливіше — снобізм чи вигода — по-новому. Нарешті, деякі дукові полюбовниці ревнували до Оріани, і ці ревнощі виявлялися по-всякому. Але таке траплялося найрідше; зрештою, коли день презентації дукині таки надходив (зазвичай як любаска ставала вже доволі байдужою дукові, чиї вчинки, як це буває в усіх людей, частіше диктувалися вчинками попередніми, ніж уже відсутніми щирими спонуками), нерідко бувало, що сама дукиня Ґермантська прагнула зійтися з коханкою, в якій сподівалася знайти таку потрібну їй спільницю, щоб змагатися зі своїм грізним чоловіком. Це аж ніяк не означає, — за винятком тих нечастих хвилин, коли дукиня надто торохтіла у себе вдома і коли дук казився або, на ще більшу її досаду, німував, — що дук Ґермантський у поводженні з дружиною «не шанувався».

Люди, які дуцтва гаразд не знали, могли тут помилятися. Іноді восени, між верхогонами в Довіллі, лікуванням на водах та ловами у Ґерманті, ті кілька тижнів, які бавляться у Парижі, дук водив дружину вечорами до її улюблених кафе-шантанів. Публіка одразу зауважувала появу в одній з маленьких лож на два місця цього Геркулеса в «смокінгу» (у Франції кожну річ, річ більш-менш британського походження, перехрещують по-своєму) із моноклем в оці, цього вельможного гостя, який попихкував час від часу грубою сигарою, тримаючи її в здоровій, але гарній руці, на підмізинцеві якої блищав шафір. Погляд його майже не відривався від сцени і лише подеколи перебігав на партер, де він зрештою не знав нікогісінько, і тоді обличчя його пом’якшував вираз стриманої і доброзичливої чемности. Коли куплет видавався йому кумедним і не надто сороміцьким, він з усміхом обертався до дружини і по-змовницькому добродушно моргав їй, щоб поділитися невинними веселощами, якими заражала його нова шансонетка. І глядачі могли подумати, що такого славного чоловіка, як дук, годі знайти на світі і що дукині можна тільки позаздрити — і це тоді, як насправді цю жінку дук геть нехтував, цю жінку він не кохав і цю жінку зраджував при кожній нагоді; коли дукиня відчувала втому, дук Ґер-мантський підводився, подавав їй манто, поправляв намисто, щоб воно не чіплялося об підбій, і торував їй шлях із шанобливою послужливістю, а вона приймала його послуги з холодом світської ляльки, яка дивилася на це лише як на об’яви звичайнісінької чемности, а то навіть із ледь іронічною гіркотою розчарованої жінки, що не має вже жадних ілюзій. Попри таку позірність зовнішніх гараздів (різновид показної світської ґречности, яка винесла обов’язок з глибини на поверхню ще в давнину, живу для нащадків ще й сьогодні) дукинине життя було нелегке. Дук Ґер-мантський знову робився щедрим, людяним лише задля нової коханки, яка найчастіше тягла руку за дукинею; тоді дукиня могла знову виказувати гойність до челяді, спомагати бідняків, а згодом навіть завести собі нове розкішне авто. Та невдовзі дукиню починали дратувати люди, цілком їй віддані (дукові полюбовниці не були тут винятком). За короткий час вони встигали набриднути дукині. Саме на цей момент дуків роман із віконтесою д’Арпа-жон добігав кінця. Зоряло на нове кохання.

Безперечно, вогонь, яким дук Ґермантський палав по черзі до всіх цих жінок, рано чи пізно знову давався взнаки; вогонь цей, згасаючи, легував їх, як гарні мармурові статуї — гарні для дука, який ніби пошився в мистці, бо колись кохав їх, а нині був чутливий до краси ліній, яких без кохання б не поцінував, — статуї дукининого салону, де вони виставляли свої форми, тривалий час ворожі між собою, жерті ревнощами й сварками і врешті поєднані дружньою згодою; їхня приязнь живилася коханням до них дука Ґермантського, яке дозволяло йому розгледіти у своїх коханках високі прикмети, наявні в кожної людини, але відчутні лише для жаги, отож колишня любка, обернена в «чудового товариша», який віддасть за нас душу, переходить на іпостась лікаря чи батька, але насправді не лікаря і не батька, а друга дому. Але попервах жінка, яку дук занедбав, скаржилася, робила сцени, ставала вимоглива, набридлива, сварлива. Дука вона починала обтяжувати. Отоді дукиня Ґермантська і могла побачити, які вади є у цієї набридлої їй особи і які їй лише приписуються. Відома своєю добротою, дукиня Ґермантська терпляче приймала телефонні дзвінки, звіряння та сльози покинутої і сміялася з неї