У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— Не інакше, це їй приснилося! Гадаю, вона навіть знайомою з ним не була, — зауважила дукиня.

— Надто ж цікаве те, що листування походить від людей з різних країн, — додала віконтеса д’Арпажон: вона була спо-кревнена з першими княжими домами, ба навіть теперішніми європейськими можновладцями і рада була принагідно нагадати про це.

— Ба ні, Оріано, була, — заперечив дук Ґермантський не без наміру. — Пам’ятаєте той обід, на якому пан де Борньє сидів біля вас?

— Ах, Базене, — урвала дукиня, — ви хочете сказати, що я знала пана де Борньє? Авжеж, знала, він навіть двічі одвідував мене, але без запрошення, — на те, щоб закликати його до себе, я ніколи не могла здобутися, бо треба було б щоразу дезінфі-кувати все формаліном. А той обід я добре пам’ятаю, але накривали стіл зовсім не в Зінаїди, та і в вічі не бачила пана де Борньє, і коли при ній згадується «Роландова донька», то вона, мабуть, гадає, ніби йдеться про принцесу Бонапарт, яку сватали за грецького короля; ні, ні, обідали в посольстві австріяць-кому. Премилий Ойос думав, що ущасливить мене, підсаджуючи до мене цього смердючого академіка. Це все одно що посадити ескадрон жандармів. Я мусила собі затикати носа, як могла, впродовж усього обіду, а переводила подих, хіба нюхаючи рокфор.

Дук Ґермантський, який досяг своєї потаємної мети, зиркав нишком на гостей, перевіряючи, яке вражіння справляє дукини-на бповідь.

— Листи, зрештою, мають для мене особливий чар, — вела далі, відокремлена від мене такою перешкодою, як твар принца Аґріґентського, прекрасна літературознавиця, власниця прецікавих листів, бережених у її замку. — Чи не здається вам, ніби листи багатьох письменників 'вартісніші за всю їхню творчість? Ви не пригадуєте, як звали автора «Саламбо»?

Я не мав охоти відповідати їй, щоб не затягувати цієї розмови, але відчув, що ображу принца Аґріґентського: міна його свідчила, що він добре знає, хто написав «Саламбо», і лише з ґреч-ности прикусив язика і чекає, поки я відповім.

— Флобер, — нарешті вичавив я, та що принц у цю мить ствердно кивнув, то слово прозвучало так нерозбірно, аж моїй співрозмовниці причулося щось на взір Поль Бер або Фюльбер, а ці імена мало про що їй промовляли.

— У кожному разі, — підхопила вона, — наскільки його листи цікавіші за його книжки! Окрім того, листи так переконливо показують, — бо він усе товче, як важко йому водити пером, — що він письменник не справжній, що в нього немає й іскри таланту.

— От ви завели мову про листування. Як на мене, Ґамбеттині листи чудові, — сказала дукиня Ґермантська; їй кортіло цим довести, що вона не має собі за сором цікавитися пролетарем чи радикалом. Граф де Бреоте добачив її звагу: він розчулено і зворушено роззирнувся довкола, потім протер монокля.

— Лишенько! «Роландова донька» — така марудна річ! — вигукнув дук Ґермантський з утіхою людини, свідомої власної ви-щости над п’єсою, на виставі якої вона нудила світом, а може, з почуттям suave man magno, яке ми відчуваємо за смачним обідом, згадуючи такі страшні вечори. — Але є в цій п’єсі пара непоганих віршів і патріотичний дух.

Я признався, що не в захопленні від пана де Борньє.

— А, то ви щось маєте проти нього? — поспитав цікаво дук; він гадав так: як про чоловіка ти відгукуєшся погано, то він чимось скривдив тебе, а як про жінку добре, то в тебе з нею починається роман. — Бачу, у вас на нього храп. Що він вам зробив? Розкажіть. Звичайно, ви з ним глека розбили, скоро його лаєте. «Роландова донька» — річ розволікла, але має свій аромат.

— Аромат — блискуче сказано про такого духмяного автора, — урвала ущипливо дукиня Ґермантська. — Якщо наш бідолашний хлопчина колись із ним стрічався, то чи ж дивина, якщо йому й досі чимось відгонить від пана де Борньє.

— Мушу вашій високості признатися, — озвався ще раз дук, звертаючись до принцеси Пармської, — що, оминаючи «Роландову доньку», я в письменстві і навіть у музиці цілковитий назад-ник, мені подобається лише старовина. Вірте не вірте, але ввечері, коли Оріана сідає до фортепіано, я іноді прошу її зіграти щось старосвітське з Обера, Боєльдьє, навіть із Бетховена! Такий мій ґуст. Зате музика Ваґнера мене вмент присипляє.

— Ви не маєте рації, — заперечила дукиня Ґермантська. — Попри всю свою страшенну розволіклість Вагнер — геній. «Лоенгрін» — шедевр. Навіть у «Трістані» є цікаві пасуси. А хор Пряль із «Летючого Голландця» — це істне диво.

— Ну, а ми з тобою, Бабале, — сказав дук, звертаючись до графа де Бреоте, — воліємо

У гурт шляхетний люди тут збирались Погомоніти в затишку святім.

Це таке уроче. І «Фра Дияволо», і«Чарівна флейта», і «Шале», і «Весілля Фіґаро», і <<Діямантова корона» — ото музика! Так само справа стоїть і з письменством. Я, скажімо, люблю Бальзака: «Бал у Со»у «Паризькі могікани»13.

— Голубе мій! Якщо ви осідлаєте Бальзака, то це сьогодні так хутко не скінчиться, осядьтеся, прибережіть це на вечір, коли в нас буде Меме. Він вас переплюне, він знає Бальзака напам’ять.

Роздратований втручанням дружини, дук кілька хвилин тримав її під вогнем грізної мовчанки. І його мисливські очі скидалися на пару набитих пістолетів. Тим часом віконтеса д’Арпажон перекидалася думками з принцесою Пармською про віршовану трагедію та ще про щось, але я погано чув їхню розмову, аж це до мене виразно долетіла репліка віконтеси д’Арпажон: «Ох, тут ваша високість має слушність, я теж визнаю, що він показує нам світ з потворного боку, бо не розрізняє потворного від прекрасного, або, радше, тому, що страшенно марнославний і вважає, ніби все, що