У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Сідаючи до столу, принцеса Пармська пригадала собі, що збиралася запросити до Опери принцесу д’Едікур; бажаючи з’ясувати, чи це не вразить Оріани, вона спробувала її промацати.
Цієї миті вступив граф де Груші — потяг, яким він їхав, спізнився на годину через якусь там аварію на залізниці. Граф довго перепрошувався. Якби його дружина була з дому Курвуаз’є, вона спекла б раків. Але графиня де Груші була «до самого шпику» Ґер-манткою. Коли чоловік вибачався за спізнення, юна освідчила:
— Я знаю, що спізнюватися через дрібниці — то вже традиція у вашій родині.
— Сідайте, Груші, не дайте себе збити з пантелику! — кинув дук. — Хоч я і йду з духом часу, проте мушу визнати, що битва під Ватерлоо мала і свою добру сторону, завдяки цій битві сталася реставрація Бурбонів, ба більше, вона привела їх до влади таким трибом, який зробив їх непопулярними. Але я бачу, що ви справжнісінький Немврод!
— Авжеж, я привіз чудові трофеї. З вашого дозволу, дукине, я пришлю вам дванадцятку фазанів.
Якась думка нібито майнула в очах дукині Ґермантської. Вона звернулася до графа де Груші з наполегливим проханням не присилати їй фазанів. Відтак підкликала зарученого лакейчука, з яким я розмовляв, виходячи з зали, де були виставлені Ельстірові полотна.
— Пулене! — сказала вона. — Сходите завтра по фазанів до його ясновельможности Груші! Ви не проти, як я поділюся? Нам із Базеном стільки фазанів не впорати.
— Можна й позавтрьому, — відповів граф де Груші.
— Ні, ліпше завтра, — заперечила дукиня.
Пулен зблід: пропало побачення з нареченою! Зате дукиня була рада-радісінька: хай усі бачать, яка вона людяна.
— Завтра у вас вихідний, — сказала вона Пуленові, — але ви поміняйтеся з Жоржем, я відпущу його завтра, а позавтрьому він заступить вас.
Але позавтрьому Пуленова наречена зайнята! Пуленові начхати було на цей день. Коли Пулен пішов, усі заходилися вихваляти дукиню за її доброту до челяді.
— Я ставлюся до них, як хотіла б, аби вони ставилися до мене.
— Власне! Виходить, кращого місця, ніж у вас, їм не знайти!
— Не таке воно вже й гарне! Але, гадаю, вони мене люблять. Цей хлопчина трошки нестерпний, бо закоханий, от і ходить як у воду опущений.
Аж ось повернувся Пулен.
— Ай справді, — озвався граф де Груші, — якийсь він похнюплений. З ним треба бути добрим, але не гладити по голівці.
— Я не якась там тиранка; він сходить до вас по фазани, а потім битиме байдики цілий день і з’їсть свою пайку.
— На його місце радо пішло б чимало люду, — бовкнув граф де Груші, бо заздрощі сліпі.
— Оріано! — озвалася принцеса Пармська. — Цими днями до мене приходила ваша кузина д’Едікур; жінку розумну видно зараз; вона справжня Ґермантка, що й казати; але, здається, злоріка.
Дук пильно глянув на жону з удаваним подивом. Дукиня Ґермантська засміялася. Принцеса нарешті перехопила дуків погляд. *
— А... хіба ви... іншої думки?.. — спитала вона стурбовано.
— Її високість з великої ласки вельми зважає на Базенові міни. Годі, Базене, не навіюйте лихих думок про наших родичів.
— Він вважає, що вона така вже злюка? — жваво відгукнулася принцеса.
— Ба ні! — заперечила дукиня. — Не знаю, хто міг вашій високості сказати, що вона злоріка. Навпаки, вона добра хоч у вухо бгай, обізвати кого чи скривдити вона просто невдатна.
— Ага! — сказала принцеса з полекшою. — Я теж не помічала за нею нічого такого. Але ж дотепники іноді не втримуються, щоб не завдати комусь трохи перцю...
— Вона — дотепниця? Дотепниця вона ще менша, аніж злюка.
— Невже?! — перепитала принцеса здивовано.
— Ох, Оріано! — озвався дук болісним тоном, і в очах його заграли бісики. — Ви ж бо чули, її високість сказала, що це жінка незвичайна.
— А хіба не так?
— Принаймні вона жінка незвичайно дебела.
— Не слухайте його, принцесо, він нещирий; вона дурна, як... гм... як ступа, — гучно й хрипко проголосила дукиня; вона вміла ще краще, ніж дук, зовсім невимушено, дати відчути старофран-цужчину; їй часто кортіло плекати її дух, але, на відміну від занепадництва свого чоловіка, залюбленого в жабо й мережива, вона, власне, діяла набагато тонше: вона ввертала майже селянські звороти, напоєні земною масністю й терпкістю. — Але вона найкраща жінка на крузі земнім. І я навіть не знаю, чи така непролазна глупота може ще називатися глупотою. У моєму житті таких, як вона, мабуть, і не траплялося; це випадок клінічний, у цьому є щось патологічне, вона юродива, недоумкувата, «на цвіту прибита», таких виводять у мелодрамах, досить згадати «Ар-лезіянку». Коли вона приходить до мене, я часто запитую себе: а що, як їй свіне у голові? І мене обсипає морозом між плечі.
Дукинина мова просто засліплювала принцесу, але вона не тямилася від її вердикту.
— І вона, і принцеса д’Епіне наводили мені ваш каламбур про Торквінія Пишного. Розкіш! — зауважила принцеса.
Дук Ґермантський пояснив мені, в чому сіль каламбуру. Мені свербіло признатися йому, що його брат, який твердив,
