Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
Колись я завжди був у тому сні сам. Яка ж неймовірна різниця тепер, коли я познайомився з Піноном і його дружиною! Чого лиш вони мене не навчили, і вві сні я все розумів. Я сидів, тримаючи Пінона за руку, Марія співала, меланхолійно й безгучно. Мені здається, тоді я почувався майже щасливим.
Щоденник: «Agape: не потребувати прощення.
Під кінець життя вони знайшли величезну розраду в цій вірі. Наче замкнулося коло: незрозуміле стало трішки зрозумілішим, протиприродне зникло, те, що спантеличувало, прояснилося.
Так мені видається. Я ж не знаю достеменно. Але такої ночі, як ця, коли я з Паскалем і Марією сиджу над морем, над самим прибоєм, і Марія співає, можна багато чого навчитися. Цього не можна ні недооцінювати, ані зневажати.
Раніше, коли їх вважали дітьми Сатани, коли вони сиділи в темряві й відчували, як впивається у тіло мотуззя, відчували вологість і біль від ран, вони не розуміли, що їхні страждання мають сенс. Їх позбавили кохання, скинули ниць з небес кохання. Їхні страждання були цілковито безсенсовними. Безсенсовність страждань завдавала найбільшого болю. Тепер вони зрозуміли, що Бог розколовся навпіл, що кохання — це водночас і смерть, і життя, а вони самі — представники життя. Тепер вони зрозуміли, що їхні страждання — данина Богові, якого вони обрали, не скинутому Сатані, а Людині. І що біль саме тому й був потрібний.
Ось так вони прийшли до примирення. Небеса існували й для скинутих з небес; там, де вони тепер перебували, їм було доручено місію небувалої ваги. Їх поставили охороняти останню межу землі й людини, на захист тих, хто залишився внизу. Вони збагнули, що насправді монстри створені як віросповідання для людини, святої людини, нескривдної у своїй суті, а тому постійно кривдженої, унікальної людини, хай яким спотвореним було її тіло. Вони зрозуміли, що, опинившись серед тих, хто внизу, серед останніх, вони взяли на себе вищу, важку й велику місію. Вони стали пробним каменем: людина зі спотвореним тілом демонструвала, на чиєму вона боці — бездоганного Бога чи недосконалої людини.
Вони почали розуміти. І в останній рік жити їм стало легше.
Коли вони співали псалми в церкві секти, Паскаль Пінон завжди мовчав. Під час виступів у цирку співав саме він, а в церкві сидів тихо з високо піднесеною головою і мовчав. Ніколи там не співав. Співала тільки Марія, тобто її губи, вони ворушилися у такт псалму, всі це бачили.
Та ніхто, крім Пінона, її не чув.
Можливо, тому він і мовчав: останнім часом він навчився слухати єством, чути безмовну пісню, небесну арфу в Марії, і вона, і він нарешті зрозуміли, що він її кохав. На це пішло немало часу. У їхньому шлюбі пісня відігравала величезну роль. Спершу в руднику, мов гострий дисонанс, безпомічне жалібне завивання небесної арфи, кульмінація якого була пов’язана не з коханням, а зі смертю, з чорною зіркою десь далеко у Всесвіті. Ця скорботна пісня заганяла Пінона в розпач, бо в ній співалося про життя без сенсу, про ту, котра завжди невидима, котра живе в надрах болю, виходу з якого нема.
Потім пісня зазвучала ніжно й лагідно; їх звільнили, щось мало змінитися. А тоді стала гнівною, вона намагалася вбити його, гнівна то була пісня, гнівна й зла. Потім вона сиділа на східцях у променях ранішнього сонця, що сходило над Тихим океаном, а чоловік-собака гладив її по щоці пір’їнкою, і її спів знову наповнився любов’ю; не так, як за ті жахливі чотирнадцять днів, коли інша жінка намагалася стати між нею та Піноном, намагалася завагітніти, щó їй, можливо, і вдалося — усе лиш задля того, щоб заволодіти ним, не розуміючи, не розуміючи, не розуміючи, не... Кохання, яке було лише смертю.
І ось насамкінець — так, її пісня звучала як псалом. Але звернена не до Бога. Вона співала для монстрів довкруж себе. І була певна, що вони зрозуміють.
Коли співали месу, Паскаль мовчав. Але слухав себе, так мало бути. Він напевно чув її дуже виразно і, ймовірно, не бажав слухати когось іще.
Нікого, крім неї.
VI. Коди
Її висадили біля пилорами; то було в березні, пізно ввечері, навколо лежав глибокий сніг, і водій — Марклін, — обернувшись до пасажирів у салоні автобуса, запитав, чи ніхто не змилосердиться над нею. Проте вона не захотіла. Побрела снігом до узлісся.
Хатина огорнена темрявою.
Неймовірний перший крок у безконечну самотність: як запаморочливий крок у безмежну пустку.
Мені виповнилося всього шість місяців, коли помер батько, тому я його не пам’ятаю.
Після його смерті у нього в кишені знайшли записник з віршами, які він записував рукою, олівцем. Доволі дивно, бо лісоруби в тих краях, вочевидь, нечасто писали вірші.
Записник відразу спалили.
Не знаю, навіщо. Може, тому, що поезія вважалася гріхом, мистецтво вважалося чимось гріховним, тож він згрішив, ліпше спалити плід гріха. Але мене іноді муляла цікавість, що ж там було написано.
Отож: записник спалили, він зник. Ніколи не прочитане послання. Часом мені здається, що частка того, що роблю я сам, повинна сприйматись як спроба реконструювати спалений записник.
Ми мали втрьох зібратися у приймальні К.: сам К., його дружина і я. Треба було спакувати решту речей хлопчика й спробувати сформулювати лист до його родичів.
Цілком можливо, що їм було соромно. Вони ж не бажали й знати його навіть після смерті. Та все ж листа треба написати.
Був пізній вечір, у реєстратурі нікого. Я вирішив, що прийшов першим, бо ж світло ніде не горіло. А потім побачив їх.
Вони стояли темним силуетом на тлі вікна, освітлені вуличними ліхтарями, тісно обійнявшись, мов два дерева, що зрослися докупи. Дивовижна картина, яку я ніколи не забуду, картина, оповита жахами цього лікарняного парку, який, мені видавалося, повнився голими деревами, сірою мжичкою й абсолютно невмолимою смертю. А ще ліхтарями. А ще безугавним дощем. І ось двоє людей, яких я знаю двадцять років і яких ніколи не розумів, не розумів їхнього кохання, насамперед саме кохання, стоять незрушно на цьому страхітливому тлі й обіймаються. Їхню дитину, яку вони любили, вбито, і хлопчик, якого вони також любили, мертвий; вони намагалися знайти відповіді на запитання про безпричинне зло й безпричинну любов, але не знаходили.
І ось вони стоять натомість у темряві, тримають
