Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Сьогодні їй виповнилося шістдесят, а чоловік її досі не знайшов. Може, він неуважно слухав про її плани на майбутнє, а може, не досить добре знав про її рід, а може, розлюбив…
Життя Надії Павлівни Шистачок схоже на шкарпетку – протерте на п’ятці, воно трохи смердить черевиком, але вона і досі його носить. Її доля нагадує передвиборчу кампанію – начебто багатообіцяюча, а насправді – ніщо. І оте ніщо Надька навчилася любити, однак це не заважає їй мріяти про наступні вибори і про те, що життя зміниться в чарівний спосіб і їй не доведеться докладати до цього жодних зусиль. Однак наступні вибори ще не настали – дев’яносто третій рік! – а вона старіє… Роки псують її вроду і обмежують можливості.
І ось в один із останніх днів листопада вона стоїть на балконі, а внизу тонкий і граційний, як ластівка, йде юнак, недбало обкрутивши навколо шиї довгий шарф і запхнувши руки глибоко в кишені, щоб не померзли. Біля її будинку він зупиняється і дивиться вгору, просто на Надьку. Може, його зацікавила пісня, на якій хтось зациклився поверхом нижче, а може, він просто відчув на собі ностальгійний жіночий погляд.
Вона бачить у темряві бліде обличчя з гарною рівною лінією брів, самотню постать, легку руку, що вітально, білим капустяним метеликом, махає їй. Надька думає – боже, як солодко, люблю, коли так… Далі думає – здаля, мабуть, здаюся молодшою і красивішою, тому цей хлопчина сприйняв мене за молоду дівчину.
Він іде далі, трохи згорбившись від холоду і дихаючи собі в шарф. Поверхом нижче лунає сумна пісня про чиєсь несправджене кохання і про очі, які сльозяться на вітрі. Щоб не чути пісні, Надька повертається в кімнату і зачиняє двері. Вона немов відчуває смерть. Їй шістдесят.
У кімнаті гамір – букініст Зеник навприсядки демонструє, як мавпи бігали за ним по клітці, коли він у зоопарку вирішив нагодувати тварин сиром. Анка, вчителька англійської, вдає із себе Зеника, бо якщо він мавпа, то вона – Зеник, і кладе йому в рота солодкі сирки із родзинками, а дід Макарчук весело потирає руки від задоволення. Ось вона – розвага. Йому подобається, коли люди імітують тварин. Йому взагалі подобаються тварини, він любить їхній запах, звуки, за допомогою яких вони спілкуються, любить користь, яку вони дають людині, а найбільше любить їх за те, що вони такі плавні, меланхолійні, ніжні, вразливі і цілком залежні від волі людини. І навіть тварина, яку належатиме вбити, наприклад, свиня чи вівця, доки живе, любить тебе своєю тваринячою любов’ю, бо ти її годуєш й іноді поплескуєш по хребту. Дід Макарчук, коли йому треба було вбити якусь тварину, найчастіше приїздив до Надьки, аби худобинка не думала, що це він її вбиває. Щоб не знала. Щоб перед смертю бачила чиєсь інше лице і не розчаровувалася в своїй любові.
Вони стали її друзями відразу, відколи Надька переїхала в це місто. Букініст Зеник продавав помалу книжки доктора Бау, що їх таки переслала дочка Марка Альфредовича. Анка трохи закохана в Зеника, хоча й ретельно це приховує, бо хтозна чи вийде щось добре з тієї любові. Боберко – переїхав у місто, щоб бути ближче до неї…
Надька вже не Верона. Ніхто з тутешніх не знає тієї дитячої помилки. Вона для них – Надія Павлівна, зріла красуня, яка покинула чоловіка-пияка. Це вона вигадала. Не зізнаватися ж, що чоловік проміняв її на смачні сусідчині пироги. Надька вже дуже зріла, навіть, можна сказати, перестигла. Розм’якла, як грушка-падалка, може, десь навіть трохи підгнила, бо запах у Надьки тепер не той, що колись, і ноги, натерті до крові взуттям, так швидко не загоюються, і пальці іноді гниють – підвищений цукор. Старість диктує свої закони – квіткові парфуми, які вона так любила замолоду, замінили інші, з густими гострими ароматами. Щипчиками вона тепер вискубує не лише брови, а й волосинки на підборідді. Взуття носить м’яке, і підбори понижчали до шести сантиметрів. Але краса, що нею так пишалася, досі при ній – вона ніколи не плакала, тому під очима шкіра була майже пружна; ніколи не супилася, тому чоло було рівне і спокійне, як біле пшеничне тісто. Волосся стало трохи не таке чорне, бо густа чорнота підкреслювала б зморшки.
Авжеж, Надька нікому не сказала, що їй шістдесят, усі думають – 55, бо саме стільки свічок вона задмухала на торті, загадавши старе бажання – щоб Толічка її знайшов. А потім з жахом відчула, що, дмухаючи, задихалась, і в неї пришвидшено забилося серце. «Ні, я ще не така стара, щоб воно так калатало, – відкинула згубну думку Надька. – Це мені здалося. Я просто розхвилювалася». Дід Макарчук, щоправда, ніяк не второпає, як це їй може бути 55, якщо вже в сорок восьмому, коли розкуркулювали, їй було тринадцять. Щось не збігається. Але він мовчить – нащо псувати людині свято?
Свято було і так зіпсовано, бо раптом з’явилася сусідка Ганна Василівна, яку Надька дуже недолюблювала з багатьох причин, – колишній
