Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

Вона буде до тебе ніжною,

Буде сонячною і морозною,

А якщо захочеш — сніжною.

Я зафрендила навіть осінь,

Стане нам вона щирим другом,

А для тебе ще й позолотить

Всі дерева до виднокругу.

Я уклала угоду з літом,

І нікуди воно не дінеться.

Всі дощі будуть пахнути квітами.

Ми зустрінемось…[2]

Наталя Лапіна

Різдвяний ангел

Оля віддала сантехніку двісті гривень, зачинила за ним двері. Зі сходового майданчика долинув радісний гавкіт — сусід зверху виводив на прогулянку лабрадора, а сусідка навпроти якраз поверталася зі своєю таксою.

Оля тихенько пройшла на кухню, сіла біля столу й заплакала. Витираючи сльози тильним боком долоні, не виймаючи, лише пальцями перерахувала гроші в гаманці. Сто сімдесят дві гривні. Копійки лежали в окремому відділенні, та й лічити їх не було сенсу.

Звісно, сантехнік полагодив кран. І каналізацію сяк-так прочистив. Тож і взяв за свою роботу. Все правильно. Але до наступної виплати частини відпускних іще десять днів. І то, якщо виконають обіцянку.

На кожен день — мінімум два памперси. У списку продуктів лише найнеобхідніше, але набіжить гривень на триста, не менше. І скоро можуть закінчитися ліки… Про комп’ютер, який два останні рази вдалося вимкнути тільки через Rezet, і думати не хотілося.

— Олю, ти вдома? — долинув тихенький голос.

Мама прокинулась.

— Так, я тут. — Дівчина стала в дверях кімнати. — Зажди трохи, за сантехніком поприбираю.

Знала, що з такої відстані мама не побачить її обличчя.

— За яким сантехніком?

— Та ж полагодив нам нарешті кран.

— У нас кран протікає? — вже понад місяць матуся забуває останні події.

— Уже ні! Тільки ось раковину вимию та підлогу витру. Підожди трошки, я швидко.

Але швидко не виходить. Кухня немаленька для однокімнатної квартири. І взагалі оселя простора й затишна. Щоправда, вони давно мріяли продати її, зібрати грошей, щоб додати й придбати двокімнатну. Навіть з районом визначились. Минулого року гуляли там, придивлялись. Читали оголошення про продаж квартир, прицінювались. Тепер, коли Ольга закінчила університет і почала працювати в школі, у них були дві зарплати, тож, звиклі економити на всьому, почали щомісяця відкладати. Мрія наближалась у вигляді «убитої» хрущовки, в якій з часом можна було б зробити непоганий ремонт. «Аякже, — міркувала мама, — вийдеш заміж, підуть діти, без окремої кімнати вам не можна».

Заощаджені гроші пішли на аналізи, на ліки. На знеболювальні. Хвороба увірвалась, немов підступний ворог. І все виявилося запізно. Спочатку думали: не помітили вчасно, проґавили, потім з’ясувалося, що процес іде занадто швидко. Мама танула, як тоненька церковна свічка. Неймовірно схудла. Не могла їсти. Останнім часом і пити стало важко… Вона ще не стара, могла б жити і жити, але ось уже три тижні не підводиться з ліжка.

Оля вимила руки, зобразила бадьору посмішку й пішла в кімнату.

— А ти знаєш, у центрі вже всі фонтани працюють!

— Літо… — осіннім шелестом відгукнулася мама.

Дівчина сіла поруч, взяла її руку.

— Поп’єш чогось?

— Потім…

Між ними загусла тиша.

Мама завжди любила водограї, могла сидіти коло них довго, просто дивитись і слухати воду. Кілька днів тому Оля сказала: «Коли тобі стане краще, ми підемо до фонтану, посидимо…», — та вона перебила: «Мені вже не стане краще». Тепер дочка завжди уважно добирала кожне слово. І не знала, що сказати, чим потішити…

Раптом згадала, як шкільний психолог Ліна Островська, енергійна й позитивна жіночка, переконувала вчительок: «Дівчата, це ви самі поставили в головах обмежувачі. Ніби поїхати за кордон — то страшенно дорого. Та є стільки можливостей і недорого поїхати!» Сама вона мандрувала часто. З чоловіком та двома дітьми шкільного віку. У захваті розповідала, що найбільш вразило у Франції. Не Версаль, не Ейфелева вежа, а Діснейленд. «От стою біля входу і плачу. Від радості, що побачила цю казку», — вона показувала руками, наче бачила видимі лише їй туристичні об’єкти. Заклопотані вчительки кивали, на мить їхні очі ставали замріяними, але зошити й журнали — основне заняття в учительській, тож невдовзі знову заглиблювалися в них. А Ліна ще цікаво згадувала про Львів, який відвідувала часто, в різні пори року.

Оля пожвавішала:

— Мам, я не казала тобі, як наша психолог про Львів розповідала?

— Ні… А що?

— Вона там була на Різдво. Казала: так чудово! Ну, як туристи, вони зупинились у центрі міста. Само собою, гуляють, сидять у кав’ярнях. А це якраз Святвечір був. І всі чекали на першу зірку. Каже: така тиша, незвичайна, і темно, як у лісі. Вимкнули всі реклами, всі вогні, всі ліхтарі. Самісінькій центр — і ніякої ілюмінації! І люди всі попритихли. Чекають…

Мама злегка потисла Олину долоню. Дівчина заговорила з більшою наснагою:

— І ось уяви собі момент, коли хтось першим тую зірку побачив. Раптом починають дзвонити в усіх церквах. Одночасно. Спалахують вогні, ліхтарі, гірлянди! Усі разом. І люди на вулицях запалюють свічки, бенгальські вогні, співають колядки! Усі всіх вітають. Вона казала: це було найпрекрасніше свято, що вона бачила в житті. А Ліна, тобто Ліна Захарівна, бачила багато, вона розповідала, вона півсвіту об’їздила.

Мама заплющила очі, наче задрімала. Дочка і далі тримала її руку.

Вітер ворушив завіски на прочиненому вікні. Пахло бузком і мандаринами. За вікном прогуркотіла машина. Внизу шелестіли молодим листям дерева, що так і не доросли до їхнього поверху. Десь далеко пустували й кричали діти. Хтось стукав по килиму, вибиваючи пилюку.

Вони мало подорожували. Коштів не вистачало, та й мама завжди була полохливою, справжньою боягузкою. Особливо лякалась висоти. Навіть на балконі не дивилася вниз, хапала ззаду, коли хтось сильно нахилявся.

Дочка зітхнула.

Мама підняла повіки:

— Олю…

— Га? — схилилась над нею, щоб краще чути.

— Олю… Ти обов’язково… Поїдь до Львова… На Різдво… Вже в цьому році… Чуєш…

Зітхнула:

— Ой, де той Львів, де тоє Різдво!

— А ти таки поїдь…

— Добре, поїду. Якщо Бог дасть.

У двері задзвонили. Оля встала й пішла відчиняти.

Прийшов Павлик, мамин молодший брат. Високий, стрункий і метушливий. Оля зраділа. Місяць не бачились, робота у нього віддалена. Одразу почав розкладати пакунки:

— Ось, тримай, тут памперси. Тобі ось рибка, свіженька. Мандарини немиті. Дивись, помий. Це ті, матіоли.

— Мінеоли, — за вчительською звичкою виправила Оля.

— Вони і є. Галька каже, вони найсмачніші. І кісточок ніби нема.

Галька — то його краще за всіх у всьому обізнана дружина.

Простягнув і гроші:

— Тримай. Відпускні вже прогуляла?

— Ще