Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома
— А як ти святкувала Різдво? Їздила в село, до родини? — Йому так хотілося розговорити сором’язливу красуню. А вона тільки зводила на нього гарнезні чорні очі й відразу поспіхом їх ховала.
— Так, їздила, — відповіла коротко і знову замовкла.
— І ходила колядувати? Пампухами тебе годували? Ти взагалі любиш пампухи? — не вгавав Василько.
— Люблю. Особливо з рожею[4], такі, як колись бабця робила, — посміливішала Яринка. — Я малою квіти рожі влітку обривала у бабусі, у неї ріс величезний кущ у садку. Потім ми разом перебирали кожну пелюсточку, відрізали білі кінчики біля основи. Ой, яка то була робота тяжка! Потім бабуся перетирала ті пелюсточки з цукром і тримала аж до свят, на пампухи, — детально описувала технологію приготування улюбленої смакоти. — Мені тільки одного разу дозволили з’їсти її раніше, бо замучив стоматит. Їсти нічого взагалі не могла, а мене тільки тією рожею бабуся й вилікувала. Але бабця Настя вже три роки як померла, дідо лишився сам. Є ще тітка Ганна коло нього на селі, татова сестра, то вона нас до себе на свята кличе. Але таких пампухів вона не робить. — Ярина посмутніла, та відразу знову пожвавилася. — Зате в тітки Ганни дуже смачна кутя. І пляцків вона як понапікає — аж очі розбігаються, з якого починати… Ось, бери, пригощайся, то маково-горіховий, добри-и-ий! — простягнула йому шматок апетитного біло-коричневого перекладанця[5].
— О, з маком я люблю. Я завжди у дитинстві мак тер на кутю, — підхопив розмову хлопець. — А знаєш, яка кутя в нас була? — аж примружився і прицмокнув. — Кутя в нас завжди була така густа-густа, аж ложка стояла, ми туди і мед, і горішки, і родзинки додавали. А коли я тер мак у макітрі, то все наприкінці любив іще й макогона облизати, а бабуся сварила: «Не облизуй, бо лисим будеш!» — стріпнув Василь пишним косим чубом. Волосся густим покосом спадало справа наліво, наполовину затуляючи високе чоло. — Не дуже подібний на лисого? — перепитав — і обоє розреготалися.
— А ще, знаєш, у нас іще був такий класний звичай, — продовжував хлопець, — ми били ложками по паркану після вечері. І я, і сестричка, і навіть найменший мій братик Остапко — всі ложки зі столу збирали і калатали якомога голосніше, аби десь якийсь пес на селі обізвався. Звідки гавкне — звідти доля твоя має прийти. Ото рейваху було! Товкли, мало штахети не повиламували! Сестра Олька — та найдужче старалася, хоч і мала ще, а вже дівка! А Остапко тільки тішився такій забаві! — Обличчя Василька аж заясніло при спогаді про сестру і братика.
— Ні, у нас такого не робили. В нас дівчата на Катерини ворожили[6]. Треба було вдосвіта встати, зубами галузочку вишні зірвати, потім поставити у воду: як до Різдва зацвіте — підеш заміж. У мене теж є сестричка, Галя, старша від мене на чотири роки. От вона позаминулого року так і робила, аж носа обдерла, поки ту галузку відгризала, — порснула сміхом у кулачок Ярина.
— І що, зацвіла вишенька? Заміж сестра вийшла? — зацікавився хлопець.
— Вийшла. Торік весілля було. Гарного чоловіка має. А тепер вона мене намовляла галузку ставити. Але я ще такого не робила… — раптом зашарілася. — Встигну ще? — чи то спитала, чи то стверджувала, а її очі тремтіли в дзеркалі його погляду, наче рибки золоті підпливали до поверхні води і змушували хвилюватися темну гладінь золотими іскрами. Примовкли, бо відчинили двері у щось заборонене, хоч уже й відоме, але такий бентежний смак недомовленої таємниці стулив їм вуста.
Мовчання гуснуло, як добре зварене варення, а вони солодко тонули у ньому, не знаючи рятунку і, напевно, не дуже й шукаючи його. Дивилися одне на одного, всміхалися. Нарешті Яринка наважилася порушити дивну тишу, стріпнувши, як скатертину, тему різдвяних смаколиків:
— А я теж помагала кутю робити… я до куті горіхи била і лущила. І було таке, що й по пальцях вгатила кілька разів молотком. — Витріщає очі на Василька, чи йому жаль її, а той аж скривився від співчуття. — То потім уже щипці спеціальні мама мені дала для цього, а до того — молотком: трась, трась. А мак у нас тер дідусь. І він теж любив облизувати макогона. І забобонів макогонних не боявся ніколи. Але й досі не лисий! — осміліла дівчина, навіть підморгнула хлопцеві.
Вони засміялися знову.
— А в нас знаєш, що ще таке смачне було? Узвар і вареники з вишнями! Це такі були смакотульки! Ми малими їх найбільше чекали на свята, — пригадав і собі Василь.
Яринка помовчала замріяно, стиха мовила:
— Мені зараз найтепліше згадується з домашнього, святочного знаєш що? Звісно, кутя, пляцки, інша смакота — то добре. — Яринка раптом споважніла, замислилася. — А от… Є якісь важливіші речі, понад усім… Бабуся мене завжди вчила, що всі страви, особливо на великі свята, треба робити з любов’ю. Боронь Боже, аби в хаті на той час хтось крикнув чи сварився, а навіть думати про щось погане не можна було. І ще бабуся завжди молилася перед тим, як приступати до готування. А як тісто місила, то ще й співала чи шепотіла щось лагідне, примовляла до тіста, розмовляла з ним, просила, щоб файно підросло. Вона така красива, поважна ставала в тій хвилі. І все таке смачне-смачне вдавалося!
— Того ти така красуня виросла на бабусиних смаколиках! — пожартував Василь, але Яринка не сміялася, а подивилася на нього так уважно, що він зніяковів. — А я вмію торт-мурашник робити! — знайшовся він.
— А я вмію — пампухи! — підхопила дівчина.
— А я вмію — бузькові гнізда! — не здавався Василь.
— А то що таке?
— А то таке коричневе тісто з какао, ріжеш смужками, підсушуєш і запікаєш, а тоді викладаєш гніздом і додаєш збитий білок! А ще туди вкладаєш яєчка — цукерки в шоколаді або емемдемси. Ми з сестрою за ті бузькові гнізда мало не билися, хто більше з’їсть і кому більше дістанеться. А Остапко завжди був поза конкурсом — найменший, тож йому — найбільше.
Колеса вистукували на стиках рейок, від тепла, випроміненого кожним проказаним словом, сніг тихенько танув на
