Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

Прийнявши душ після ночі в потязі, Оля вирушила знайомитись із містом.

…І ось вона сидить у кав’ярні в самісінькому центрі Львова. Неподалік хостела на Театральній. За день до свята. Ранковий снігопад уже припинився. Зараз вітер трохи розігнав хмари, але за вікном досі похмуро й незатишно. Якийсь недоладний видався рік. Дівчина згадує, коли востаннє бачила сонце. Навесні, коли ще мама була… Починає міркувати, що це тільки здається, що немає сонця. Люди ж не нарікають на його відсутність. Значить, це просто вона його не помічає. Такий настрій. Та вдома й не було коли погоду роздивлятись. А Львів — він дощовий та похмурий, хто ж цього не знає?

Оля не любить кави, краще випила б трав’яного чи фруктового чаю, але бути у Львові й не пити каву — нонсенс. Філіжанка занадто маленька, з такої не нап’єшся. Ліна казала: ще треба зайти до Майстерні шоколаду. Обов’язково. Мабуть же, для шоколаду в них більші чашки.

Дівчина розгортає й кладе перед собою карту. Ось, до шоколаду лише дві вулички пройти. Ховає мапу, застібає куртку, виходить.

Холодно, треба знайти в сумочці рукавички. Довго порпається, перекладає гаманець, косметичку, мобільний, ключницю, пакет для покупок, серветки, аж згадує, що рукавички в кишені куртки. Роззява!

Іде, розглядаючи вітрини магазинчиків, пошарпані старовинні будинки, ковані ґратки на вікнах.

Піднімає очі, щоб подивитись на хрест високого собору. Над ним яскравіє великий клапоть безхмарної синизни. Його перекреслює білим слідом ледь помітний у височині літак.

А поруч із білим слідом літає мама. І нічого не боїться, не лякається страшної висоти. Безпечно радіє, оглядаючи зверху місто, і грайливо ширяє довкруж літака.

Вона знає, що Оля її бачить, і тішиться з того.

Мама прозора. Дочка бачить її не очима, а якось інакше. Незбагненно, але виразно. І чомусь не дивується. Не розуміє: це триває секунду чи хвилину-дві. Мама зникає скоріше за літак. А у Олі залишається тепло на серці.

Вона зупиняється. Стоїть і довго-довго дивиться на собор. Ці кам’яні стіни бачили багато. І дива, мабуть, також. І не раз. Чіткий слід літака поступово розмивається, розмазується у блакиті білим пір’ям. Але в пам’яті закарбовується назавжди.

Оля усміхається. Іде в бік площі. Там простір, багатолюдність, прихована енергія майбутніх відкриттів.

З-за хмар визирає сонячний промінь. За хвилину — ще один, ще. Вулицю заливає світло невисокого зимового сонця. Де-не-де блищить сніг. Майже музично дзеленчить трамвай. По вулиці йдуть люди, різні, заклопотані й веселі, енергійні й повільні, поодинокі й компаніями. Пахне свіжістю й морозом. Але атмосфера занадто ділова, не святкова. Нічого, завтра Святвечір. Оля перевірить, наскільки об’єктивно сприйняла його свого часу Ліна Захарівна.

Дівчина йде, милуючись красою старовинних вулиць. Заходить до сувенірної крамниці, маленької, вщент заповненої строкатим крамом.

Сонячний промінчик з вікна падає на прозоре скляне янголятко, прив’язане до вітрини тоненькою прозорою мотузкою. Оля купує його.

Відчуває запах кави, недоречний серед вишиванок, гердан та пам’ятних магнітиків, і міркує, що геть не напилася з тієї дрібної філіжанки. Вирішує зайти до першої-ліпшої кав’ярні.

— Прошу пані! — Чоловік розчахує перед нею двері й подає руку.

— Дякую. — Оля, зісковзуючи по старій надщербленій сходинці, заскочено приймає послугу незнайомця в чорному пальті з картатим шаликом.

Та він втримує її міцною рукою. Вони всміхаються одне одному.

— Ох, бачу, що пані не місцева, — зауважує він, підіймаючи з бруківки томик «Львів. Lemberg. Lwow». — Пропоную вам на абсолютно безкоштовних засадах провести невеличку, але цікавезну екскурсію центром міста. До речі, моє ім’я — Святослав. Як я маю звертатися до панянки?

— Ольга…

— О, яке величне, княже ім’я у вас. Але спочатку, може, кави, Олю? Ви були коли-небудь в Італійському дворику?

Дівчина заперечливо хитає головою.

Чоловік обережно бере її під лікоть і неспішно веде нерівною бруківкою. Звертає увагу на численних левів, що прикрашають будинки. Він любить своє місто й хоче, щоб ним захоплювалися приїжджі. Чорнявий, довгоносий, на вигляд років тридцяти. З ним приємно йти поруч. Іще один типовий львів’янин?

Вони минають кілька симпатичних кав’ярень, і Оля здогадується, що Святослав веде її до якогось романтичного й містичного місця.

Можливо, тепер кава смакуватиме їй ліпше і вона нарешті полюбить її, а може, не тільки її…

Любов Долик

А той перший празник

Пам’яті Віктора Гурняка[3]

Вона дуже любила, коли сонце гріло її саме отак — у спину. І не мало значення, чи зараз зима, весна чи літо, — їй подобалося тулитися в обійми сонця саме так.

Ця дивна звичка прийшла до неї не так давно. Спочатку був сон. Чи ні, не так — спочатку було Різдво. Так, а за ним — зимова зустріч пластунів. І він — найкращий, найсильніший, найвеселіший і най-най-найсонячніший — її Василь.

Примружив праве око, а лівим дивився на неї, як ювелір на коштовну дивовижу. Кліпнув, примружився знову, сяйнув білозубою посмішкою:

— Я — Василь! Можна кликати Василько! — посміхнувся. — А як тебе звати? — запитав щиро і просто, наче двері відчинив — заходьте до мене, ось я.

Мама вчила її не знайомитися з хлопцями в електричці. Але що може сказати мама проти пластунів? Їх он цілий вагон, усі їдуть у зимові Карпати, добре, що різдвяні канікули майже тижневі. І Ярина вже не просто студентка, вона — теж пластунка, пластунка-прихильниця, і він… так їй сподобався. Відразу. З першої посмішки.

— Ярина! — рішуче простягла руку, наче у воду з моста стрибнула, а він її потис так легко і тепло, мовби вітер серпневий торкнувся долоні.

— Дуже радий знайомству! Цю мить треба зловити! — розвернувся до свого наплічника, видобув із нього фотоапарат.

— Увага! Пови-и-идло!

Ярина порснула сміхом від такого неочікуваного заклику, глянула питально. Клац — і саме цей погляд вловило око фотоапарата.

— Глянь! Подобаєшся собі? Бо мені дуже, — повернув до неї екран.

З нього у сяйві завіконних променів дивилася дівчина, схожа на Ярину, але і геть інша — щаслива, натхненна, якась неймовірно весняна.

— Що тобі подобається? — уточнила у меткого фотографа.

— От смішна. Не що, а хто! Ти мені подобаєшся! — знову білозубо усміхнувся, а очі — просто в очі.

Ярина від тих слів раптом знітилася і змовкла.

Василь іще раз тепло огорнув її поглядом і, щоб не посилювати її ніяковість, заговорив з хлопцями і дівчатами, які сиділи на лавках поруч.