Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Та чекайте, не хвилюйтеся, може, конкурс все таки ще не скінчився?
– Заспокойтеся. Скінчився.
– Який егоїзм!
– Ох, якби я послав туди свої сни, я напевно отримав би першу нагороду!
– Ви ви! Ви завжди думаєте тільки про себе! От якби я послала!
– Конкурс в Амстердамі!
– Адресу, негайно ж адресу!
– Я ж вам сказав: уже пізно, крім того, я й не маю адреси. Не запам’ятав. гарно це в нього виходить, бо я дивлюся й ніяк не надивлюся. Це тому він так гарно їде, що він їдо з моїм надхненням, вирішую я, зупиняючи його, й одразу стверджую – автобус переповнений. Люди не лише стоять, виснучи на пасках, щоб не падати, а й лежать на полицях для багажу разом із валізками, і я ледве протискаюся до вікна. Щоправда, я не поспішаю, бо в мене нібито досить часу, та коли за мною автобусні двері автоматично затріскуються, за шибами одразу ж настає вечір, і я починаю хвилюватися. Зі мною ніби нічого не сталося. Я не маю, здавалося б, жодної причини хвилюватися, тільки чомусь це хвилювання не лише не проходить, а, навпаки, зростає, аж я чую: от тепер мені справді кінець, бо я нічого не вдію! Видно, мені так судилося, кінець; ну, то нехай і настане кінець. І тоді відбувається щось зовсім дивне: почуття неспокою так само несподівано, як і з’явилося, щезас, радісний настрій, з яким я вийшов з дому, повертається, хоч тепер він здається врівноваженіший, і я, втішений, по черзі пальцями, як у дитинстві, малюю чортиків па спітнілій автобусовій шибі – надворі похолодніло.
Автобус зупиняється. Крім мене, ніхто не висідає, і люди з автобусом одразу ж десь зникають. Я мерзну. Перед оперою повно авт, навколо скрізь горять ліхтарі, які аж потріскують від морозу, а під ліхтарями стоять двірники у кожухах і хукають у долоні – гріються, хоч коли я виїжджав з дому до опери, щойно починалося літо, а тепер скрізь купи снігу. І, глянувши на ці купи снігу, я усвідомлюю: я запізнився на виставу, бо навіть ті, що прибули пізніше, вже позаходили до середини, і ніде ні душі: ні на вході, ні далі. Я заглядаю у фойє, – там теж порожньо. Тоді я, переплигуючи нараз по кілька східців, біжу нагору. На дверях до оперової залі ніхто не стоїть, контролерів не видно. Зрештою, це навіть добре, заспокоюю я себе, бож під час дійства не впускають до середини, і довелося б чекати по цей бік дверей аж до першої павзи, а так я собі сам тихенько відчиню двері.
Я обережно прохиляю їх, – я ще не цілком певний, чи не ховається, бува, за завісою в льожі контролер, – це мені вдається зробити без найменшого шуму, і сідаю на перше вільне місце, яке бачу перед собою. Виявляється, це і е мій ряд, тільки в ш. ому, крім мене, ніхто не сидить, хоч уся заля, включно з Гальоркою й льожами повна ущерть, а з боків позаймані навіть стоячі місця. Найдивніше, що поруч: із моїм рядом навіть по двоє туляться па одному стільці, а того, що мій ряд весь порожній, ніхто не помічає. Ба більше, коли я пробую звернути увагу, мовляв, у мосму ряду теж можна сидіти, і, власне, навіть шкода, коли стільки місця марнується, то мене ніхто не слухає. Тоді я пересідаю на середину ряду, щоб вигідніше бачити сцену, бо саме співають мою найулюбленішу арію, тобто це арія-гібрид з усіх арій, які мені найбільше подобаються. Арія-гібрид товста і наче аж закручена бубликами на всіх високих нотах, і я звідкілясь знаю, що її виконують тепер виключно для мене. Чому – не годний пояснити, проте з того, як її виводять, із невловних переливів, переконуюся, що її дійсно співають для мене. Від задоволення я вигідніше вмощуюся в кріслі, відпружую м’язи, і раптом мене знову пронизує хвилювання, аж я на мить забуваю, де я. Це тс саме почуття, яке сполошило мене в автобусі, тільки тепер воно сильніше й оікреслснішс, бо це вже не хвилювання, а жах перед чимось, що зараз має зі мною статися. У мене враження, ніби мені в шлунку і біля серця виникають крижані праски, які поволі повзуть до колін, лишаючи за собою, як слимаки, лійки холоду, від яких мене трясе. І тієї ж хвилини я відчуваю шкірою: я не сам у ряду, хтось сів із іншого краю, він мусив щойно з’явитися, дарма що я не бачив, як він увійшов, а двері весь час ніби й не виходили з обсягу мого зору, і це кидас мене в паніку. Я обережно, аби не зчинити шуму, пересідаю на сусідній стілець, ближче до других дверей, косячи очі в бік прибулого, щоб, не повертаючи голови, роздивитися, як він виглядас, і не зауважую нічого особливого. Людина як людина, напевно вона так само, як і я. прийшла до опери послухати співу, тільки чомусь я її боюся.
Прибулий, зауваживши, як я пересів, пересідає й собі, ближче до мене. Я пересідаю далі, він теж. Мені навіть не спадає на думку, що він пересідає тому, що хоче або товариства, або щось запитати.
У повному відчаї в починаю пересідати одразу по кілька стільців. Прибулий робить мовчки те саме, і я чую, як він наздоганяє мене, бо в нього це виходить вправніше, ніж у мене, хоч і як я поспішаю. Я майже лечу. Звідкілясь у мене певність – коли я досягну других дверей, це марення одразу ж скінчиться, та до других дверей залишається ще кілька стільців, а він уже поруч. Я весь мокрий. Сорочка огидно липне до тіла, і я не наважуюся ворухнутися й відліпити її, і це настільки нестерпне, аж я починаю шукати причин, щоб не боятися. Я силкуюся переконати себе, що не маю жодних підстав тремтіти перед моїм сусідом. Я ж його бачу вперше, я йому нічого злого не заподіяв, і між нами виключені будь-які порахунки, напевно, йому лише неприємно сидіти в порожньому ряду і він просто шукає товариства.
Це літній чоловік з довгим обличчям. Він зосереджено розглядає в пітьмі оперову програму, через короткозорість підносячи її до самих очей, і мені
