Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Я навіть трохи розчарований його голосом. Голос спокійний, майже байдужий, звичайний собі меломан, вирішую я, даремно він мене так налякав. Мій неспокій меншає, хоча не зникає. Все ж я настільки відновлюю рівновагу, що пробую дивитися в його бік. Проте діставати сірники мені не хочеться, і що більше не хочеться, то настирливіше внутрішній голос, проти якого бунтується розум, нашіптує: вважай, це твої останні хвилини!
Я навмисне лізу не до тієї кишені, роблю вигляд, ніби шукаю, а насправді мені страшно, я таки боюся мого сусіда, нема ради, боюся, і не припиняю тягнути розшуки. Він чекає, знаючи, іцо зараз чи трохи пізніше я витягну сірника, а в нього час не рахований. Нарешті, я не витримую, хвилиною раніше чи хвилиною пізніше, нехай буде, що буде, незручно без кінця довбатися в кишенях, витягаю сірника, запалюю й простягаю йому присвітити програму.
Але чи я занадто наближую до його очей вогонь, чи він це влаштовує навмисне, бо саме таке входить у його задум, тільки він затуляє горішню частину обличчя рукою, яка тримає програму, і програма летить мені під ноги. Я розумію це, як знак нахилитися за програмою, а він тим чаїсом всадить мені обома руками ножа в спину. Це мені стає ясне з того, що я бачу: на сцені співають, а мені нічого не чути, бо в моїх вухах дзижчить тиша. Це завжди найпевніша ознака в подібних випадках, думаю я, бож хіба спів перелітав би так послідовно наш ряд, навіть не улузнувши тиші, що впоперек залі, однак лише в ряду, де я сидів, наростала на стільцях від одних дверей до других? Очевидно, ні, а це зайвий доказ: я приречений підняти програму, і мені від цього не ухилитися, хоч би що я робив. Вона лежить виразно з мого боку, і якби мій сусід захотів би її діставати, – а він не виявляє найменшого наміру, – йому довелося б перехилятися через мої ноги, вона ближче до мене, ніж до нього, отже мій обов’язок, хоч би вже заради ввічливости, я не народився довбнею, вручити її власникові, бо як я тоді дивитимуся людині в очі, навіть якщо вона прийшла мене вбити? Проте, пащо їй мене вбивати? Я востаннє змушую себе послухатися розуму й приборкати свій страх. Справді ж бо, вперто намагаюся я переламати себе, чого боятися сусіда? Я ж йому нічого поганого не заподіяв. Я його взагалі вперше бачу. Зводити зі мною якісь порахунки? Нісенітниця! Я ж не маю ворогів, які підіслали б цю людину позбавити мене життя. Кому я заважаю?
Тільки всі докази чомусь ані трохи не допомагають. Я все ще боюся, а довше зволікати не випадає, бо коли я зараз не підніму програми, він довідається, як я справді тремчу перед ним, а це нестерпніше, ніж усе, що потім зі мною станеться. Нехай, вирішую я, змушуючи себе відірватися від спинки крісла, й поволі нахиляюся за програмою. Мій сусід чекає трохи, тоді блискавично обертається й заганяє мені в спину ножа по саму колодку, аж тіло моє осідає головою в підлогу, а потім незграбно випадає з крісла, повзучи далі на обличчі в напрямі дверей. Рука, яку я простягнув за програмою, неприродно видовжується й теж тягнеться до виходу. Двері обережно відчиняються і так само обережно зачиняються. Ніхто не виходить, ряд порожній. А потім..
– О ні, це вже занадто, яка безсоромність! Це ж те, що ви минулого разу!
– Це без – без-без.
Та продавець газет, замість відповіді, впав горілиць па спину низького крісла й заплющив очі.
Я спитав, чи не випив би він якихось ліків, може, викликати лікаря, але серед тиші, яка раптом запанувала навколо, долинула чверть, – її десь поблизу поволі.відрахував дзвін із церковної вежі, – і тому, йморівно, продавець газет не почув, а мені незручно стало повторювати, бо коли я глянув на решту, мені забило дух. Не тільки його, а усіх їх пойняв напад корчів. Усі зі страдницьким виглядом, качалися від болю, однак не кричали, а пашіли, точнісінько, як колись, коли я ще малим разом із тіткою відвідував когось у лікарні, де ходили люди з відкритими аж до костей ранами на ногах і їли яблука антонівки, що їх принесла тітка, якій усіх було шкода, й дивилися на нас палющими поглядами, а тітка казала, щоб я не боявся, бо ці люди тихі, вони довіку не вийдуть з цих стін, і їх треба жаліти, оскільки Бог відібрав їм розум.
Я не наважувався ворухнутися, не знаючи, куди подіти очі, щоб не потрапити в поле їхнього зору. В усіх них сіпалися повіки, а дехто впав на підлогу й знизу дірявив повітря таким широким навіженим поглядом, наче його витрушували з тіла, і він крізь погляд спливав кров'ю, і навколо й справді двигтіло й гуло.
Невже їх так вразила розповідь продавця газет, завагався я, дивлячися на хмару страдницьких облич, яка то згущувалася, то знову проріджувалася, однак саме тієї хвилини я ймовірно вимкнувся, хоч такого я чомусь зовсім не пригадую, і мені одразу залящало в вухах від голосів, які нетерпляче перебивали один одного, говорячи кожний своє, дуже швидко, голосно й нечленоподібно.
Невже я помилився, невже вони й слова не чули з того, що розповідав продавець газет? – перелякався я, – як же я тоді збагну, що тут відбувається? Невже взагалі доведеться відмовитися від думання, а як тоді з моїм відвідувачем? Як я впорядкую бачене? Досить уже й того, що всі вони літні люди, я тут наймолодший, проте я ледве тримаю голову на в’язах від утоми, а вони її навіть не помічають, хоч уже напевно далеко за північ. Звідки у них стільки енергії й витривалости? Звичайно, я
