Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Дякувати Богові, мої фінансові справи.

– Так, так, ви маєте рацію, я з вами наперед з усім погоджуюся, хоч у мене самого діти, і я певен, вони мене на старість не залишать, де ж би вони таке вчинили? – проте я з вами погоджуюся, справді погоджуюся, скажіть лише, чи ви пам’ятаєте мого клієнта, чи він тут бував? Він виглядає так і так.

Та господиня заходилася докладніше пояснювати свої фінансові справи, і коли я ще раз спитав, не втрачаючи надії, чи вона знає мого клієнта, вона поцікавилася, чи я не виявляю бажання стати членом її товариства. Внески, мовляв, добровільні, і ніхто не нагадуватиме, коли якийсь раз забуду заплатити, я матиму справу з дуже делікатними людьми, а як член товариства я отримаю право записувати на стрічку свої сни і їх зберігатимуть тоді вже всі спільно.

– Ах, – з розпачем зізнався я, боячись, аби вона не розгнівалася, – я взагалі на це не обдарований, я взагалі не маю снів, крім того, мені йдеться про мого клієнта. Для мене дійсно настільки важливо довідатися про нього, настільки важливо, що я ладен на будь-яку жертву, і я вас дуже прошу, не відмовте мені, я (вам обіцяю більше не надокучати, скажіть лише, чи ви знаєте мого клієнта.

– Жертви, жертви! – підхопила господинин. – Якби ви знали, які жертви доводилося мені приносити заради своїх дітей, заради своїх близьких! – і вона повела історію, від якої мені раптом потемніло в очах.

Ні, ні, вмовляв я в себе, насамперед не хвилюватися; хвилюючись, я нічого не досягну, я мушу краще опанувати себе, головне витримка, Боже, дай мені витримки, бо як же тоді з біографією мого відвідувача? – а тим часом слова господині витягувалися в довжелезні опудала й гасали в скронях, і мені здалося, ніби я аж кілька разів клацнув зубами.

Ще мить – і я напевне побачу, як із господині посиплються, як груші, дияволи, майнуло мені в думках, і тоді вже годі її мріяти про мого відвідувача, отже більше терпцю, спокійніше, ще раз спитати, не діятиме – повторити, леле! – ще раз і ще раз, аж поки вона відповість на моє питання.

– Це все надзвичайне! – притримуючи щелепи, аби вони не клацали, закричав я, намагаючися вимовляти слова якомога чіткіше, – ви відкрили мені просто новий світ, я ціную те, ідо ви мені сказали, ваша увага до мене зворушлива, але чи бував у вас мій клієнт? Чи ви його знаєте? Чи вам доводилося з ним говорити? Хто він і як часто він сюди заходить?

Однак моїх хитрощів не вистачало на господиню. Моя наполегливість не справила на неї жодного враження.

– Моя родина, – продовжувала разповідати вона, наче мої запити про відвідувача, в які я вкладав усього себе, випаровувалися, ще заки досягали її вух, – навіть не знає, скільки мені доводилося заради неї робити подвигів, так, так, подвигів!

Ні, вона, видно, справді не чує мене, з розпачем пересвідчився я, адже виключена річ, щоб людина настільки вперто уникала відповідати на зовсім просте питання.

– Невже це так важко, я ж лише вас прошу сказати, чи ви знаєте мого відвідувача, тобто клієнта! Я ладен заплатити чи в будь-якій іншій формі віддячитися, благаю, зрадьте, чи він тут бував, бо мені це треба з певністю знати Я не можу приймати навмання, я мушу знати, ну, і хто ж, як не ви, покликані це підтвердити?

Проте і це її не зрушило. Вона розповідала мені численні біографії, пригоди, купи подробиць, висловів із життя людей, яких я зроду не бачив і які мене ледіве чи колись зацікавили б, – вирізняючи окремо, що вона сказала і що вона зробила, скеровуючи цих осіб на шлях істини, і як їм, ощасливленим нею, згодом все ж довелося оцінити її втручання в їхнє життя, проти чого івони спочатку баскаличилися, хоч вона радила їм дуже розумно, а вони ще й обурювалися в переконанні, ніби самі впораються з труднощами, а в мене всі ті люди, їхні вчинки й вислови зливалися в одну велетенську стоніжку, частини якої час від часу відвалювалися, втілюючись у щораз новий життєпис, в якому проносилися обличчя, події, і тоді знову все об’єднувалося в довжелезний тулуб, з якого ніжками мерехтів то голос господині, то вигуки оповідачів, що насувалися на мене, заглушуючи і господиню, і мої благання підтвердити, чи сюди навідувався мій відвідувач, і я зовсім близько біля себе почув:

– Спочатку вислухайте до кінця, а тоді й галасуйте!

– Я не потребую слухати; все, що ви скажете, я знаю ліпше, ніж ви!

– Ну, звичайно, ви – втілення самого Всевишнього!

– Коли ви нарешті навчитеся?

– Негайно, негайно, негайно! – вирвався свіжий голос і перемішав усі слова навколо в безформну гущу.

Тепер вони всі ходять навколо, подумалося мені. Чи ж є сенс залишатися далі? Я піду. Я піду й колись іншим разом ще раз спробую; видно, вже така моя доля, чомусь я не спроможний спонукати будь-кого з них заговорити про мого відвідувача, і тієї ж миті ствердив, як господиня все ще невтомно оповідає мені про людей, яких я ніколи не стріну в житті, перераховуючи, скільки вона для них, невдячних, зробила добра, та її, трощачи перераховування, пересилює товстий, наче на підошві, голос, який, хвилюючись, виголошує, справді, не говорить, а виголошує, – я колись мав одного такого знайомого кушніра, який згодом збанкрутував, бо не зважувався купувати каракульові шкірки, боячися, що вони порозкручуються, саме ж він не говорив, а виголошував:

– А мені сниться.

– Ні, тепер моя черга!

– Ви вже залишили своє позаду!

– Забудьте бодай на секунду про власну особу!

– Мені сниться таке, – на всі легені вигукнув власник товстого голосу, цим наче об’єднавши всі голоси в свій голос, – я сиджу в майстерні й латаю черевик. Дивлюся, а в руці у мене вже не черевик, а хвиля, на якій ще видно місця, куди я вбивав цвяхи, і навколо, скільки ока, море то кольору лососини, то кольору свіжої салати. Згори сліпить сонце, хоч його і не видно, бо воно вибухло, розлетівшися на порох, і тому, властиво, все небо – суцільне сонце. Вода така тепла й крупчаста, що я чую на собі окремо кожну морську краплю. Я занурююся в хвилі, з-під споду вони зовсім прозорі, потягнені ніжним зелено-жовтим відсвітом, і бачу крізь товщу води; далеко на поверхні моря стоїть одна моє клієнтка і, несамовито вимахуючи руками, гукає: ^Пане майстре, як ви смієте так глибоко