Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Колего, ваш сон.
– Я знаю, що ви хочете сказати!
– Знаю, знаю, знаю! Мій сон – містичний сон, який треба вміти розшифровувати. Такий сон.
– Ваш сон – мізерний пляґіят мого!
– Яке нахабство! Таж я першоджерело!
– Ні, я першоджерело!
– Панове, якщо вже карти на стіл, то не ви, і не ви, а я першоджерело! – підключилася до них дама, яка, як равлик з своїм дімком, наближалася, не стягаючи з свого торса крісла.
– Якщо це містичний сон, то де його ідеї? – заволав червонощокий, і його очі спалахнули фіялковими бульбашками. – Де ідея і де містика, якою ви так пишаєтеся?
– Дорогий колеґо, якщо ви не помітили очевидного, то я вам аж ніяк не пораджу.
– Звичайно, звичайно, найкраще ховатися за загальникові фрази!
– Ну то що я маю робити, пережувати вам ідею, покласти в рот, ще й паличкою пропхнути?
– Її спершу треба мати, а тоді й натинатися «пережовувати»!
– Алеж вона є! Що ж я вдію, коли ви не спроможні її побачити!
– Я не чаклун – аби вгледіти те, що не існує!
– Це переходить усі межі! – втрачаючи терпець, закричав власник сну, якому відмовляли в ідеях і містиці. – Таж мої сни!
– Не верещіть. Не забувайте – ви в пристойному товаристві. От мої сни про добро і зло!
– Ну хіба я вам не казала! – перекрив їх усіх вкритий пухлинами жіночий голос, який настільки сполошив мене, що я вирішив негайно питати про мого відвідувача, щоб остаточно не занепасти на дую.
– Чи ви знаєте мого клієнта? – заспішив я і, бачачи, як на мене ніхто не звертає уваги, повторив ще раз:
– Чи ви знаєте мого клієнта? Чи знаєте ви його? Чи випадково ви не знаєте мого клієнта? Я вас питатиму доти, доки ви відповісте. Ви просто таки зобов’язані відповісти, бо я мушу про нього довідатися. Чи ви знаєте мого.
– Мої сни – щось зовсім відмінне, щось таке!
– Чи ви знаєте мого клієнта? Мого клієнта, який напевно сюди навідувався. Він виглядає.
– Чого ви до мене причепилися?
– О, як чудово! Як я тішуся, що ви нарешті помітили мене! Виходить, вистачає тільки шалено захотіти, і тоді наче одразу стіни розступаються. Це ж просто рай! Чи ви знаєте мого клієнта? Мого клієнта, який..
– Спитайте господиню, чого вам взагалі від мене треба?
– Нічого не треба, я лігше хотів би знати, чи ви знаєте мого клієнта?
– Чому клієнта? Якого клієнта?
– Я вам зараз поясню. Я антиквар, і мій клієнт, тобто…
– Он господиня, звертайтеся до неї.
– Я до неї ще звернуся, мені йдеться про те, чи ви особисто знаєте мого клієнта?
– А що то вас обходить? Крім того, чи ви не бачите, як я зайнятий? Адже тут ідеться про сон, який! Та ви свідомі того? – закричав він, і переді мною наче знову виросла стіна.
– Хіба це аж так важко відповісти, чи ви знаєте мого клієнта? – ще не здавався я, та він, а, за ним й інші, тільки підмахнулися, а коли я спробував, затявшися, мовляв, будь- що-будь, а я вирву з них визнання, повторити запит, вони щільніше присунулися один до одного і, посхилявши голови докупи, почали перешіптуватися, аж мені стало незручно. Не хапати ж мені їх за карк, аби вони мене вислухали, засумував я. Можливо, вони й справді, крім оповідання снів, займалися ще чимось, настільки значущим, що мої запити не тільки не досягали їх, а й сприймалися як профанація, стерпіти яку перевищувало їхні сили.
– Слухайте, порятуйте хоч ви мене, – дірвався я нарешті до господині, оскільки вона, замріявшись, опинилася поблизу. – чи вас відвідує мій клієнт? – і я докладно описав його.
Потім, бачачи, як господиня, хоч я говорю, мов млинок, дивиться крізь мене кудись скляним поглядом, повторив ще раз свій опис і ще раз попросив, аби вона тільки ствердила, чи він тут буває, чи ні, я вдоволюся найменшою інформацією, нехай лише зрадить, чи вона його бодай пригадує, для мене це справді важливе, настільки важливе, що вдячність моя не матиме меж. Я ладен її чим завгодно; винагородити за цю довідку, я антиквар, отже маю змогу, я охоче заплатив би або, якщо це їй чомусь видалося б образливим, у якийсь інший спосіб знайшов би, як винагородити її за це; мені навіть бракує слів висловити, на які я мало не подвиги ладен заради цієї послуги, справді, вона в цьому ще переконається, аби тільки вона зласкавилася, – я її так невимовно благаю! – і на хвилиночку потрудилася пригадати, чи її відвідувач мій клієнт, тобто чи він тут взагалі появлявся, бо я мушу цс з повністю знати.
Я говорив доти, доки мені пересохло в роті, і коли на неї нарешті подіяла моя несамовитість, я й сам ледве повірив, почувши, як на мій бознаякий вже, зовсім захриплий запит вона блимнула повіками й відповіла, що її звуть Сесілією, хоч вона дозволяє мені, як вийняток, називати її і просто Сілі.
– Чи ви знаєте мого клієнта? – повторив я, та вона подивилася на мене й сказала, як вона переживає, бо оце від неї дочка поїхала до Австралії і ця дочка має Другу дитину все нібито заносилося на добре, однак дочка не живе з чоловіком, хоч саме тепер то пішло б їй тільки на краще, все таки, ціла родина, зрештою, вона, мати, ніколи не розуміла, пощо брати розлуку саме тоді, коли дитина от-от народиться, але дочка не послухалася, – малі діти, маленьке горе, великі – велике, і їй, матері, доводиться тепер допомагати дочці, ох, не вдалася їй дочка, коли вона згадає себе! – а це, звичайно, далеко не легко, проте діти цього ніколи належно не цінують, о так, діти страшні егоїсти; так, так, вона знає, що й казати, коли вона сама все життя тільки й жила для дітей, виключно для дітей, і тепер на старість лишилась без підпори, без справжньої вдячности, чекай від дітей вдячности, вигодуй, постав на ноги, от, здавалося, вже підпора на старість, а вони ані гадки про батьків, кожне думає тільки про своє, а ти собі, як хочеш, так і живи. Дякувати Богові, вона не потребує здаватися ні на чию ласку, у неї е ще невеличка власність, молочарня, яка й годує її, даючи певну незалежність, бо якщо надіятися тепер на дітей, мріючи знайти спокій і притулок на старість, то лише старців водитимеш.
– Все ж воно різно трапляється. – спробував я їй
