Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
— Ну то що, друже, кістку — до кістки? Рука та нога! Рука, що, як бачиш, ніколи не ослабне, і нога, що ніколи не побіжить. Де ти бачив Білого Кита? І як давно це було?
— Білий Кит, — мовив англієць, вказуючи своєю кістяною рукою на схід, і кинув уздовж неї, наче у підзорну трубу, тужний погляд. — Я бачив його отам, на екваторі, у минулий сезон.
— І це він лишив тебе без руки? — спитав Ахаб, злізаючи з кабестана, і сперся на плече англійця.
— Так; у всякому разі, це сталося через нього. А тебе він зоставив без ноги?
— Розкажи мені мерщій, як це сталося.
— Торік я вперше плавав на екваторі, — почав англієць, — і нічого не знав про Білого Кита. Якось ми спустили вельботи і погналися за невеликим стадом китів голів у п'ять-шість; мій вельбот узяв одного на лінь; а той кит був, наче справжній тобі цирковий кінь, все викручувався навколо нас, тож хлопцям нічого не лишалося, як сидіти тихо, для рівноваги розмістивши свої зади по зовнішньому борту. І раптом просто з дна морського виринає здоровенний кит, голова і горб білі як молоко і всі у зморшках та подряпинах.
— Це він, це він! — вигукнув Ахаб, перевівши подих.
— А з правого борту, біля плавця, у боці в нього стирчали гарпуни.
— Так, так! Це мої, мої гарпуни! — закричав Ахаб, страшенно розхвилювавшись. — Ну, та розказуй далі!
— Тоді дай мені договорити, — добродушно зауважив англієць. — Отож цей китовий дідуган з білою головою і білим горбом уривається, здіймаючи хмари піни, просто в середину нашого стада і починає люто гризти мій лінь.
— Еге, розумію! Хотів перегризти його і звільнити твою рибу. Старий прийом! Я його впізнаю!
— Не збагну, як це так вийшло, — вів далі однорукий капітан, — от тільки, поки він перегризав мотузку, лінь заплутався в його зубах і застряг досить міцно; але ж ми того не знали. Витягаємо собі лінь, підтягаємо вельбот, і раптом — трісь! — налетіли просто на його горб! А той кит, що був на ліні, спокійно йде геть, радий-радісінький. Та коли вже так вийшло і коли перед нами такий чудовий кит — це був найбільший і найгарніший з китів, сер, якого я коли-небудь бачив, — треба, думаю, його забити, дарма що він так лютує. А оскільки я боявся, що мій лінь раптом розплутається і вислизне з пащеки кита разом із зубом, за який зачепився (бо в моєму вельботі збіса дужі веслярі), так от, боячись, щоб цього не сталося, я перестрибнув у човен мого першого помічника містера Маунттопа — дозвольте представити, капітан: Маунттоп; Маунттоп — капітан, — отож я перестрибнув у човен Маунттопа, який цієї миті йшов нарівні з моїм, схопив перший гарпун, що був напохваті, і лупонув ним цього китового старигана. Боже мій! Тут-таки я осліп, мов кажан, на обидва ока; мене геть усього заліпила чорна піна, і я лише й бачив, як китовий хвіст стирчить у ній, наче мармуровий надгробок. Табанити було марно; та коли я намацував наосліп — це ясного дня, коли сонце сяяло, мов алмази в королівській короні, — коли я намацував другий гарпун, щоб кинути його за борт, хвіст раптом повалився вниз, наче башта у Лімі, і розпанахав мій вельбот навпіл, обидві половини розтрощив на друзки; а потім цей білий горбань, задкуючи хвостом уперед, проплив серед цих уламків і порозкидав їх, мов скіпки. Ми пострибали у воду. Щоб врятуватися від ударів його хвоста, я схопився за руків'я свого гарпуна, що стирчав у нього в боці, і якусь мить висів на ньому, наче риба-прилипала. Та мене знесло хвилею, а кит рвонувся щосили і шубовснув у воду; тоді другий гарпун, що мотлявся позаду мене на ліні, зачепив мене отут (він ляснув себе долонею нижче плеча); еге ж, ось у цьому місці, де я показую, і потягнув мене, як мені здалося, просто в пекло; аж раптом, дяка Богові, лезо прорізало шкіру, пройшло вздовж кістки до самого зап'ястя і вилізло назовні, і я сплив на поверхню; а що було далі, вам розкаже цей джентльмен (до речі, капітан: доктор Бангер, корабельний лікар; Бангер, друже: капітан). Ну, Бангере, розказуй.
Медик, якого щойно відрекомендували у такій фамільярній манері, весь час тримався поблизу. Зовні ніщо в ньому не нагадувало про його визначне становище на кораблі; обличчя в нього було кругле, проте надзвичайно розумне; він був одягнений у синю вовняну куфайку, таку пошарпану, що вона радше була подібна до матроської сорочки; штани в нього рясніли латками; досі він розподіляв свою увагу між швайкою, яку тримав в одній руці, і коробочкою пігулок в другій, раз по раз ковзаючи критичним поглядом по кістяних кінцівках обох капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахабу, він чемно вклонився і поспішив виконати прохання начальника.
— Це була страшна рана, — почав корабельний лікар, — і капітан Бумер за моєю порадою поклав нашого старого Семмі…
— «Семюел Ендербі» — це назва мого корабля, — перервав його однорукий капітан, звернувшись до Ахаба. — Давай далі, друже.
— …поклав нашого старого Семмі на курс норд, щоб вибратися з тієї спеки на екваторі. Та це не допомогло; я зробив усе, що міг, сидів з ним ночами, був дуже строгим у питаннях дієти…
— Еге ж, дуже строгим, — втрутився капітан і додав уже іншим тоном: — Щоночі жлуктив зі мною гарячий пунш і до того допився, що вже не бачив, куди накладати пов'язку. А спати мене вкладав, п'яного як чіп, не раніше третьої ранку. Господи! Це він, чуєте, сидів зі мною ночами та був строгим у питаннях дієти! Оце вже мені строга доглядальниця та сумлінний дієтолог, наш лікар Бангер! (от собака, ти чого хихочеш, Бангере, хіба сам не знаєш, який ти мерзотник?) Та розказуй далі, друзяко, я б волів краще вмерти від твоєї руки, ніж бути врятованим кимось іншим.
— Мій капітан, як ви, мабуть, помітили, вельмишановний сер, — мовив Бангер із незворушно доброчинним виглядом, злегка вклонившись Ахабу, — інколи любить пожартувати; він часто вигадує для нас кумедні баєчки
