Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Проте й сонце не сховає ні згубної віргінської драговини, ні проклятої римської Кампаньї, ні Сахари, ні тисячомильної пустелі скорботи в цьому світі. Сонце не сховає океан — темний бік нашої планети, що займає дві її третини. І тому той смертний, у кому радості більше, ніж печалі, не може бути правдивим — він або дурисвіт, або несповна розуму.

Те саме можна сказати і про книги. Найбільшим правдолюбцем був Муж Скорботи, а найбільш правдива книга — Єклезіаст Соломона, гартована криця печалі. «Усе — марнота». УСЕ. Цей упертий світ іще не осягнув нехристиянську мудрість Соломона. Але той, хто цурається лікарні й тюрми, хто квапиться мерщій проминути цвинтар, хто з більшою охотою розмовляє про оперу, ніж про пекло; той, хто Каупера, Юнга[318], Паскаля[319] і Руссо, всіх укупі, називає вбогими мудрагелями і все своє безжурне життя божиться іменем Рабле, як немудрящого і тому веселого писаки, — той негідний зламати печатку могильної плісняви на надгробку славетного Соломона.

Проте навіть Соломон каже: «Людина, що збивається з розумної дороги, в громаді тіней буде спочивати» (тобто ще за життя). Тож не коріться вогню, інакше він скалічить вас і омертвить, як сталося зі мною тієї ночі. Є мудрість, у якій скорбота; але ж є і скорбота, у якій божевілля. Є такі душі, кетскіллський орел[320] у яких може злітати в найтемніші урочища й звідти поринати в небо, у сонячну височінь. І нехай він весь час літає в урочищі — це гірське урочище, й у своєму найнижчому польоті гірський орел буде вищим від рівнинних птахів, навіть якщо вони літають у небі.

Розділ 97

Лампа

Якби ви вийшли із саловарні «Пекводу» і спустилися в трюм, де сплять підвахтові, вам на мить здалося б, що ви стоїте у яскраво освітленій усипальниці королів та можновладців, канонізованих у святому званні. Ось вони спочивають у тригранних дубових раках, і кожен із них — наче кам'яний образ німоти в сяянні світочів, що кидають відблиски на його заплющені повіки.

На торговому кораблі олія для моряка вдивовижу, наче молоко королеви. Вбиратися в темряві, поночі їсти, поночі лягати в ліжко — так воно є зазвичай. Проте китобій, що шукає поживи для світла, і сам живе при світлі. Він влаштовує собі ложе в лампі Аладдіна і спочиває на ньому; тож посеред нічного мороку чорне тіло його корабля таїть у собі справжню ілюмінацію.

Погляньте, як вільно китобій набирає повну жменю світочів (щоправда, часом це просто старі пляшки та каламарки), несе їх до мідного бака, де остигає олія, і наповнює їх, наче кухлі, бочковим елем. Він палить у себе найчистішу олію в первинному і, отже, незабрудненому стані; рідину, недосяжну для всіляких сонячних, місячних та зоряних мудрувань на березі. Вона солодка, мов коров'яче масло у квітні, коли з'являється перша трава на луках. Китобій сам полює свою олію, аби бути певним, що вона свіжа та непідробна, — так мандрівник у прерії сам полює собі дичину до вечері.

Розділ 98

Розлив та прибирання

Ми вже розповідали, як чатові на щоглах помічають великого Левіафана; як його цькують у водяних полях і забивають у бездонних долинах; як його потім пришвартовують до борту і відтинають йому голову, і як (за тим самим правом, за яким кати минулих часів заволодівали одягом страченого) його довгополий сюртук з підкладкою переходить у власність його вбивці; як у належний час його кип'ятять у казанах і як його спермацет, лій та кістки, мов Седрах, Місах і Авденаго[321], виходять із полум'я неушкодженими; тепер слід завершити останній розділ цієї частини описом, я б навіть сказав — уславленням, романтичної процедури розливу його лою по діжках і їхнього спуску в трюм, опинившись у якому, левіафан знову повертається у свою рідну стихію, пливучи, як то було колись, у морській глибині — та, на жаль, лише для того, щоб уже ніколи не виринути на поверхню і не випустити жодного фонтана.

Лій, іще теплий, розливають у шестибарелеві діжки, наче гарячий пунш; і поки нічне море розгойдує корабель на хвилях і кидає його з боку в бік, громіздкі діжки встановлюються дном одна до одної і часом, зрушивши з місця, з грізним гуркотом лавиною котяться по слизькій палубі, поки їх не зупинять матроси; і всюди чути стук та грюк — це б'ють десятки молотів, бо кожен матрос тепер ex officio[322] стає бондарем.

Та нарешті останню пінту перелили в діжку, лій охолов, і тоді відкривають великі люки, розкривається черево корабля, і діжки йдуть униз, щоб спочити серед морських хвиль.

Справу зроблено; накривки люків стають на місце і герметично закриваються; тепер трюми — замуроване підземелля.

Мабуть, це одна з найважливіших хвилин у китобійному промислі. Сьогодні палуби ще спливають кров'ю та лоєм; на священному олтарі юта громадяться шматки розітнутої китової голови; навколо, наче на подвір'ї пивоварні, лежать великі іржаві бочки; від чаду саловарні усі поруччя вкриті кіптявою та сажею; і корабель уже наче не корабель, а сам великий левіафан, і все довкола гуде та двигтить.

Та ось минає днів зо два, ви роззираєтесь довкола, прислухаєтесь — ви начебто на тому самому кораблі, проте якби перед вами не було вельботів і саловарні, ви б ладні були заприсягтися, що це тихий та мирний торговий корабель, а його капітан — занудний чистюля. Необроблений спермацет — чудовий очисник. Ось чому на китобійному судні палуби ніколи не бувають такими білими, як після «лоєвої справи», як у нас кажуть. До того ж із попелу, зібраного після спалення решток, можна легко виготовити міцний луг; і якщо до корабельного борту десь прилипла слизота від китового тіла, її мерщій видаляють за допомогою цього лугу. А фальшборти матроси ретельно протирають мокрими ганчірками, повертаючи їх до первинно чистого стану. Кіптяву з нижніх частин снастей зчищають. Усі знаряддя та інструменти, що були в роботі, також чистять і прибирають подалі з очей. Велика накривка, старанно вимита, знову лягає над саловарнею, приховуючи обидва казани; усі діжки сховані, троси згорнуті в бухти і прибрані; а коли внаслідок згуртованої роботи всієї команди ця важлива справа добігає кінця, люди починають дбати і про чистоту власних тіл; перевдягаються у все чисте і нарешті виходять на вискоблену до білого палубу, сяючи свіжістю та чистотою, мов наречені, що тільки-но прибули з