Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
— Ось і ще одне тлумачення тої самої писанини. Люди різні, та світ один. Сховаюся знов! Сюди іде Квіквег, весь у татуюванні — сам наче всі дванадцять знаків зодіаку. Ану, що скаже канібал? Бодай я пропав, коли він не порівнює знаки! Дивиться на своє стегно; мабуть, гадає, що сонце у нього в стегні, чи в гомілці, чи, може, у кишках, — так само просторікують про астрономію сільські баби. А він, їй-право, щось таки знайшов у себе біля стегна; певно, там у нього Стрілець. Ні, він не втямить, що воно таке, цей дублон; думає, то старий ґудзик від королівських штанів. Нумо, хутчіш назад! Сюди йде той бісів привид Федалла[326]; хвіст, як завжди, підібганий та захований, а в носки черевиків, як завжди, напхане клоччя. Ану, що він скаже, зі своєю бісівською мармизою? О, та він робить знаки сонцю і низько вклоняється; там на монеті вибите сонце, а він завзятий сонцепоклонник, будьте певні. Отак! Знов та й знов. Сюди йде Піп — от бідолаха! Краще б чи він умер, чи я; він мене страшить. Він також стежив за цими тлумачами, та й за мною, а тепер — гляньте! — і сам іде сюди, щоб роздивитися монету; яке в нього нелюдське, божевільне обличчя! Ану тихше!
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Боже, та це він вчить граматику Мюррея[327]! Робить вправи для мозку, бідолашний хлопчина! Ану цить, — знову щось каже!
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Він її напам'ять завчає, — цить! ось знову.
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Сміх та й годі, їй-богу!
— І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони — усі кажани; а я — ворона, тим паче коли сиджу отут на верхівці сосни. Кар! Кар! Кар, кар-р! Кар! Хіба ж я не ворона? А де опудало? Он воно стоїть, дві кістки засунуті у старі штани, а інші дві стирчать з рукавів старої куртки.
— Цікаво, чи не мене він має на увазі? Оце комплімент! Бідний хлопчина! Відтак тільки повіситись. Краще мені триматись від нього подалі. Інших я терплю, бо в них з головою все гаразд; а цей надто по-мудрому збожеволів, як для мого здорового глузду. Отож покину його, поки він там щось мимрить.
— Ось пупок корабля, оцей дублон, і всім нетерпець його відкрутити. А спробуйте, відкрутіть собі пупок — що тоді буде? Та якщо він тут лишиться, це теж негаразд, бо коли щось прибивають до щогли, отже, справи кепські. Ха! Старий Ахаб! Білий Кит, він тебе приб'є цвяхами. А це сосна. Мій батько колись зрубав сосну в нашому Толланд-Канті і знайшов у ній срібну каблучку, вона вросла у дерево, вінчальна каблучка якоїсь старої негритянки. Як вона туди потрапила? Це саме спитають і в годину повстання з мертвих, коли виловлять з води оцю стару щоглу, а на ній — дублон під шкаралупою з мушель. Ох, золото! Дорогоцінне золото! Скоро тебе прибере до рук зелений скнара! Цить, цить! Бог світами мандрує, ожину збирає. Кок! Агов, коку! Час куховарити! Дженні! Гей, гей, гей, Дженні! Спечи нам млинців!
Розділ 100
Нога і рука. «Пеквод» з Нентакету зустрічає «Семюеля Ендербі» з Лондона
— Агов, на кораблі! Ви не бачили Білого Кита?
Так кричав Ахаб, знову побачивши корабель під англійським прапором, що підходив до нас із корми. Старий, притуливши рупор до вуст, стояв у своєму човні, підвішеному на юті, і його кістяну ногу міг чудово бачити чужий капітан, що розвальцем сидів на носі своєї шлюпки. То був смаглявий, кремезний чоловік, доброзичливий і приязний з виду, років десь шістдесяти, у бахматій куртці, що висіла на ньому широкими складками синього матроського сукна; один її рукав був порожній і лопотів позаду нього, наче гаптований рукав гусарського мундира.
— Не бачили Білого Кита?
— А це бачиш? — пролунало у відповідь, і чужий капітан підняв із складок одежі руку з білої кашалотової кістки, що закінчувалася дерев'яним потовщенням, схожим на молоток.
— Людей у мій човен! — владно гримнув Ахаб, розкидаючи весла. — Приготуватися до спуску!
Не минуло й хвилини, а він, не покидаючи свого малого човна, уже був спущений із командою на воду і невдовзі підійшов до борту незнайомого корабля. Проте тут йому трапилася несподівана перешкода. У хвилюванні Ахаб забув про те, що відтоді, як він втратив ногу, йому ще жодного разу не доводилося підніматися на борт корабля, окрім свого власного, а там для цієї мети був влаштований особливий пристрій, який не можна перенести на інше судно. Піднятись у відкритому морі з човна на борт корабля — то справа нелегка для будь-кого, окрім китобоя, котрий вправляється в ній ледь не щогодини; високі буруни то підкидають човен до самого планшира, то раптом опускають у глибину, майже до самого кіля. І тому тепер, без ноги, Ахаб стояв під бортом чужого корабля, на якому, звісно, не було необхідного приладдя, і знов почувався сухопутним незграбою; він непевно позирав на цю мінливу висоту, піднятись на яку в нього майже не було надії.
Десь начебто вже говорилося, що, спіткавши будь-яку перешкоду на своєму шляху, спричинену, хоча б якоюсь мірою, його каліцтвом, Ахаб шаленів з люті. А в цьому випадку це обтяжувалося люб'язністю двох офіцерів з чужого корабля, які, перехилившись через поруччя біля прямовисного ряду прибитих до бортової обшивки планок, спускали йому гарно оздоблений мотузяний трап. Їм було невтямки, що однонога людина не може скористатися цими морськими сходами. Та незручне становище тривало лише хвилину; капітан чужого корабля, вмить збагнувши, в чому річ, голосно крикнув:
«Бачу, бачу! Прибрати трап! Ану, хлопці, мерщій спустіть великі талі!»
Випадково сталося так, що днів за два до того вони розтинали китову тушу, і талі ще лишалися на щоглі, тому великий гак, тепер уже вимитий і висушений, теліпався над палубою. Його швидко спустили до Ахаба, і той, одразу зрозумівши задум, перекинув свою єдину ногу через гак (це було те саме, що сидіти на лапах якоря чи
