Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
— Пальці феї не лишили б слідів на цьому золоті, а пазурі диявола, видно, провели на ньому звечора свіжі подряпини, — промимрив собі під ніс Старбак, перехилившись через фальшборт. — Старий наче читає страшний напис Валтасара. Я ще ніколи не придивлявся до монети. Ось він спускається вниз; ану, піду гляну. Темна долина між трьома величними вершинами, що сягають неба, — це схоже на Святу Трійцю в неясному земному зображенні. Бог приймає нас у цій долині Смерті, а Сонце все одно сяє провідним вогнем надії над нашим мороком. Опустивши очі, ми бачимо замшілу землю темної долини; та варто нам звести погляд — і сонце квапиться потішити наш зір. Але ж велике сонце не приб'єш на одному місці, і якщо ми схочемо шукати в нього розради опівночі, то будемо марно блукати поглядом по небі! Ця монета говорить до мене мудрою, тихою, правдивою і все ж таки смутною мовою. Я мушу її покинути, щоб Істина не змогла навіяти мені підступну слабкість.
— Он іде старий Могол, — почав Стабб свій монолог біля саловарні, — як він на неї витріщався! А слідом і Старбак пішов геть; і обличчя в обох, я б сказав, сажнів по дев'ять у довжину. Це від того, що вони дивилися на шматок золота, котрий, якби він був у мене, а я — на Негритянському пагорбі чи у Корлієрському закруті, я б довго не роздивлявся; я б його просто витратив. Гм! На мою вбогу та не просвічену думку, це досить дивно. Мені доводилося бачити дублони в інших рейсах — і старі іспанські дублони, і дублони Перу, і дублони Чилі, і дублони Болівії, і дублони Попаяну[324]; я бачив чимало золотих луїдорів, і пістолів, і джонів, і чвертьджонів. Що такого дивного в цьому екваторіальному дублоні? Клянуся Голкондою, треба піти подивитися! О, та тут справді якісь чудні значки! Мабуть, це якраз те саме, що старий Боудич у своєму «Альманаху» називає зодіаком і що так само зветься в календарі, котрий лежить у мене внизу. Ану, піду принесу календар; бо коли й справді, як то кажуть, можна викликати диявола з допомогою «Арифметики» Деболла, то можна було б видобути зміст із цих закорючок з допомогою массачусетського чисельника. Ось вона, ця книга. Тепер подивимось. Знаки і всілякі дива; і сонце, воно завжди серед них. Еге, еге; ось вони, мої любчики, ось вони, всі живенькі: Овен, чи Баран; Телець, або Бик; а ось — бодай я скис! — ось і Близнята. Гаразд. А сонце, воно серед них катається. Еге, а отут на монеті воно переступає поріг між двома з цих дванадцяти гостин, що замкнені в одному колі. Ну, книго, ти краще лежи отут; ви, книжки, мусите знати своє місце. Ви даєте нам голі факти і слова, а думати — то наша справа. Тож на цьому покінчимо і з массачусетським календарем, і з «Альманахом» Боудича, і з «Арифметикою» Деболла[325]. Знаки і дива, еге ж! Їй-богу, шкода, якщо в цих знаках нема ніякого дива, а в диві ніякого смислу! Десь тут має бути ключ до розгадки; ану стривай, цить! Їй-право, я його знайшов! Чуєш, дублоне, твій зодіак — це людське життя в одному круглому розділі; і зараз я тобі його прочитаю одним духом. Ну, календарику, ходи сюди! Почнемо: це Овен, або Баран, — хтивий поганець; він плодить нас на землі; осьо Телець, або Бик, уже наготувався буцнути нас рогами; далі йдуть Близнята — тобто Скверна і Чеснота; ми прагнемо Чесноти, аж раптом вилазить Рак і тягне нас назад, а тут, на шляху від Чесноти, лежить рикаючий Лев — він люто гризе нас і плеще лапою по плечах; ледве ми його спекалися, аж гульк — стрічаємо Діву! Тобто наше перше коханнячко; оженилися і гадаємо, наче щасливі довіку, і тут перед нами постають Терези — щастя зважено, і видно, що його замало; ми зажурилися і раптом — плиг угору! — це Скорпіон жальнув нас у зад; тоді ми починаємо гоїти рану, і тут — фью! — у нас зусібіч летять стріли, це Стрілець бавиться на дозвіллі. Доводиться витягати стріли; а тут таран-Козеріг, чи то Козел, де й узявся — скаче просто на нас і закидає нас бозна-куди; а там Водолій виливає нам на голову цілий потоп, і ось ми вже втонули та спочиваємо з Рибами під водою. А ось проповідь, написана високо в небі, і сонце проходить крізь неї щороку, і щороку повертається живе та здорове. Воно весело котиться там, нагорі, крізь біди та знегоди; а тут, унизу, весело прошкує Стабб. Ніколи не журися — це моє правило. Бувай, дублоне! Та зажди, он іде опецьок Водоріз; ану сховаюся за саловарню та послухаю, що він скаже. Еге, ось він зупинився перед монетою; зараз таки щось мовить. Ось, ось, починає!
— Не бачу тут нічого, крім золотого кружальця, і це кружальце отримає той, хто першим побачить одного кита. Чого вони всі так на нього витріщаються? Його ціна — шістнадцять доларів, це правда; якщо вважати по два центи за сигару, вийде дев'ятсот шістдесят сигар. Я не курю смердючу люльку, як Стабб, та сигари мені до душі; а тут їх дев'яносто шість одразу; ось чому Фласк іде на марс їх видивлятися.
— Не знаю, чи розумно це, чи ні; якщо насправді розумно, то виглядає як справжнє глупство; а якщо це глупство, то все ж здається досить розумним. Цить! Ось іде наш старий з острова Мен; мабуть, він був там візником на катафалку, поки не надумав стати моряком. Він кладе стерно на борт біля дублона і обходить грот-щоглу з іншого боку; о, та там до щогли прибита підкова; та ось він знов підходить до монети; що б це могло значити? Ану цить! Він знов щось бурмоче. Ач, який у нього голосина! Скрегоче, як розчовганий кавовий млин! Треба настовбурчити вуха та прислухатись.
— Якщо нам судилося спіймати Білого Кита, це станеться за місяць і один день, і сонце тоді стоятиме в якомусь із цих знаків. Я вивчив знаки, я розумію такі малюнки; сорок років
