Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

Поважні портьє у круглому холі готелю «Ріц» узяли мою валізу й дипломат, і я пройшов крізь двері-вертушку, роззираючись у пошуках Ренати. Ясна річ, вона не стала б чекати на мене в одному з цих величезних крісел. Царственна жінка не може сидіти у вестибюлі разом із нічною зміною обслуги о третій годині ночі. Ні, вона, певно, лежить у ліжку без сну, прекрасна, волога, зі спокійним подихом, і чекає на свого надзвичайного, одного-єдиного Сітрина. Є й інші путні чоловіки, вродливіші, молодші, енергійніші, але такий Чарлі — тільки один, і Рената, як я гадав, це усвідомлює.

Вона сказала мені по телефону, що відмовляється мешкати зі мною в одному номері, щоб зберегти до себе повагу.

— У Нью-Йорку це не має значення, але в Мадриді, з різними прізвищами у паспортах, це надто розпусно. Я знаю, що це коштуватиме вдвічі дорожче, але так буде правильно.

Я попросив чоловіка за комутатором подзвонити пані…

— У нас немає жодної пані, — почув я відповідь.

— А пані Сітрин? — запитав я.

Пані Сітрин теж не було. Це стало страшенним розчаруванням. Я пройшовся круглим килимом, під куполом вестибюля, до консьєржа. Він вручив мені телеграму з Мілана. «Невеличка затримка. Біферно поступається. Подзвоню завтра. Обожнюю тебе».

Потім мене провели до покою, але я не мав сили захоплюватися його принадами. По-іспанському багатий, із різьбленими скринями й товстими портьєрами, турецькими килимами та фотелями, мармуровою ванною кімнатою й старосвітськими світильниками у величному стилі старовинного спального вагона. Ліжко стояло в завішеному алькові й було застелене муаровим шовком. Коли я, роздягнувшись, заліз під ковдру й поклав голову на подушку, моє серце почало нити. Від Такстера теж не було ні слова, хоча він уже мав би дістатися до Парижа. Я мусив із ним зв’язатися. Такстер мав би повідомити Стюарта в Нью-Йорку, що я приймаю його запрошення пожити протягом місяця у Мадриді як його гість. Це була досить поважна справа. У мене залишилося чотири тисячі доларів, і я не міг оплачувати два номери в «Ріці». Долар падав, пезета підскочила нереально високо, і я не вірив, що справа з Біферно просунеться.

Моє серце німо скімлило. Я відмовився підказати йому слова, що би воно промовило. Я ненавидів стан, в якому опинився. Бездіяльність, бездіяльність, бездіяльність. За багато тисяч миль від місця мого останнього нічлігу в Техасі я лежав, закляклий і безмежно сумний, з температурою щонайменше на три градуси нижчою норми. Мене навчили зневажати жалість до себе. Завдяки своєму американському вишколу я був бадьорий і позитивний, потужною енергоситемою, успішною людиною, здобув дві Пулітцерівські премії, відзнаку клубу «Зиґзаґ» та ще й чимало грошей (що їх у мене відібрав Суд справедливості), і поставив перед собою кінцеву, ще вищу мету, а саме — необхідний метафізичний перегляд своїх поглядів і пошук правильнішого підходу до питання смерті. І тепер я пригадав слова Колриджа, процитовані Гумбольдтом фон Флейшером у паперах, що він їх мені залишив, про химерні метафізичні погляди. Як там було? Вишукані метафізичні погляди в годину муки — це лише забавки біля ліжка смертельно хворої дитини[281]. Я підвівся було, щоб покопирсатися в дипломаті й знайти точну цитату, але передумав. Я зрозумів: боятися того, що Рената мене покине, і бути смертельно хворим — це різні речі. До того ж, чорт її забирай, чому вона має завдавати мені страждань і змушувати мене копирсатися голяка в паперах небіжчика при світлі старосвітської лампи. Я вирішив, що я просто перевтомився і мучуся через зміну часових поясів.

Від Гумбольдта і Колриджа я перейшов до теорій Джорджа Свібела. І зробив те, що вчинив би Джордж. Я пустив у ванну гарячу воду й постояв на голові, поки купіль наповнювалася. Потім зробив бійцівський місток, перенісши усю вагу тіла на п’яти й потилицю. Після цього виконав деякі вправи, рекомендовані знаменитим доктором Джекобсеном, експертом із розслаблення та сну. Я вивчав його посібник. Напруження слід скидати, розслабляючи палець за пальцем — спершу на ногах, потім на руках. Це була не надто вдала ідея, бо вона нагадала мені про те, що з моїми пальцями рук та ніг виробляла Рената у моменти еротичної винахідливості. (Я ніколи не звертав уваги на пальці ніг, аж поки Рената мене не навчила). Після цього всього я просто повернувся до ліжка, благаючи свою розладнану душу на якийсь час відлетіти й дати моєму бідолашному тілу трохи перепочити. Я взяв її телеграму, зосередивши погляд на словах «Обожнюю тебе». Напружено їх вивчаючи, вирішив повірити, що це правда.

І щойно я повірив у це, як заснув. І проспав у завішеному алькові багато годин.

Потім задзвонив телефон. У темряві опущених штор я потягнувся до вмикача, але його неможливо було знайти. Підніс слухавку й запитав оператора: «Котра година?» — було двадцять по одинадцятій.

— До вашого покою підіймається дама, — сказав мені телефоніст.

Дама! Рената була тут. Я розсунув штори на вікнах і побіг чистити зуби та вмиватися. Натягнув купальний халат і начесав волосся на лисину. Я саме витирався одним із важких розкішних рушників, коли дверний молоточок вистукав щось схоже на телефонний код, тільки делікатніше й багатозначніше. Я закричав: «Люба!». Розчахнув двері й побачив перед собою стару Ренатину матінку. На ній був темний дорожній костюм із багатьма аксесуарами, включно з капелюхом і вуаллю.

— Сеньйора! — вигукнув я.

У своєму середньовічному вбранні вона ввійшла до покою. Щойно переступивши поріг, відвела за спину руку, затягнуту в рукавицю, і ввела досередини Ренатиного синочка, Роджера.

— Роджер! — скрикнув я. — Чому Роджер у Мадриді? Що ви тут робите, Сеньйоро?

— Бідолашне дитя. Він спав у літаку. Я попросила, щоб його винесли звідти на руках.

— А як же Різдво з дідусем і бабусею в Мілуокі?

— Його дідусь мав інсульт. Він при смерті. А його батько невідомо де. Я не могла залишити Роджера в себе, бо в мене маленька квартира.

— А як щодо Ренатиного помешкання?

Ні, Сеньйора, з її affaires de cœur, не могла подбати про маленьку дитину. Я зустрічав кількох її друзів-чоловіків. Дитині краще було з ними не бачитися. Зазвичай старався не думати про її романи.

— А Рената знає?

— Звісно, вона знає, що ми маємо приїхати. Ми обговорювали це по телефону. Будь ласка, Чарльзе, замовте нам сніданок. Роджере, любий, ти з’їси трохи смачненьких пластівців із цукром? А для мене — гарячий шоколад, кілька круасанів і склянку бренді.

Дитя сиділо, схилившись на бильця високого іспанського крісла.

— Ну ж бо, Роджере, —