Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Спроби досягти вищої свідомості не конче покращують розуміння. Надію на таке розуміння давав посібник «Знання вищих світів та його досягнення». Він містив особливі настанови. Одна з пропонованих вправ полягала в тому, щоб за певної нагоди спробувати зануритися у прагнення іншої людини. Щоб досягти цього, треба відкинути всі особисті погляди, всі надокучливі судження; треба бути ні за, ні проти такого бажання. У такий спосіб можна поступово відчути те, що відчуває інша душа. Я здійснив цей експеримент із моєю донечкою Мері. На свої минулі уродини вона дуже хотіла десятишвидкісний велосипед. Я сумнівався, що вона вже достатньо доросла для нього. Коли ми пішли з нею в магазин, я геть не був певен, що куплю його. Тож яке було її бажання, і що вона відчувала? Я хотів це знати, і спробував бажати так, як бажала вона. Це була моя дитина, яку я любив, і я мав би дуже просто з’ясувати, чого жадає ця незіпсована душа. Проте мені це не вдалось. Я пробував, аж спітнів, принижений та зганьблений через власну невдачу. Якщо я не міг пізнати бажання цієї дитини, то що вже казати про прагнення інших людей? Я намагався це здійснити з багатьма. І, зазнавши поразки, запитував себе: чого я досягнув? І що я насправді знаю про когось? Єдині відомі мені бажання — мої власні, а також — бажання неіснуючих людей, таких як Макбет чи Просперо. Їх я знав завдяки тому, що проникливість і мова генія зробили їх прозорими. Я купив Мері велосипед, і потім кричав їй: «Заради Бога, не в'їжджай на бордюр, ти знищиш, до дідька, колесо». Але це був вибух відчаю через мою неспроможність пізнати дитяче серце. Та все ж я був готовий пізнавати. Всією душею я був налаштований пізнавати його у найбагатших відтінках, з найглибшими почуттями та в найяснішому світлі. Я був невіглас, наділений винятковими здібностями, якими не вмів користуватися. Немає жодної потреби заглиблюватися в це ще раз і торкатися кожної струни мандоліни десяток разів, у чому мене обвинувачувала моя дорога подруга. Моє завдання — раз і назавжди вирватися з фатальної самодостатності свідомості та вкласти залишок сил у Творчу Душу. Як мав би вчинити й Гумбольдт.
Не знаю, з ким обідали інші добродії у готелі «Ріц», людське життя видавалося мені у цей момент надто насиченим і таким, що таїть у собі чимало ускладнень, тож можу лише сказати: я був радий, що ця стара звідниця мала щодо мене лише традиційні цілі. Якби вона полювала на мою душу, на те, що від неї зосталося, я би пропав. Але єдине, чого вона хотіла, це продати свою доньку у цвіті літ. Та чи послали мене у відставку? Чи все скінчилося? Кілька років мені було добре з Ренатою — коктейлі з шампанським, орхідеї на столі, а ця палка красуня подавала вечерю в пір’ях і в танґа, поки я їв, пив і сміявся аж до кашлю від її еротичного лоскоту, бурлеску любовної величі героїв та королів. Прощавайте, прощавайте ці чудові відчуття. Мої принаймні були справжні. А якщо її — ні, то я принаймні був вірним і чуйним приятелем. У її перкалевій постелі. В її раю із безліччю подушок. Усе це, мабуть, залишилось у минулому.
І ким же можна бути в «Ріці», як не вихованим гостем? Вас обслуговують і лакеї, і шеф-кухарі, і метрдотелі, і камердинери, і офіціанти, і маленький botones[287], вбраний як американський хлопчик на побігеньках, який наповнює склянки прозорою крижаною водою і змітає зі скатертини крихти широкою срібною лопаткою. Він подобався мені найбільше. Я нічого не міг вдіяти за цих обставин зі своїм бажанням розплакатися. Це була моя година розпачу. Адже я не мав грошей, і ця стара карга про це знала. Для цієї зморщеної старої калоші, Сеньйори, моє фінансове становище не становило таємниці. А от Флонзелі з його небіжчиками ніколи не забракне грошей. На його боці сама природа. Рак і аневризми, інфаркти та крововиливи стоять за його багатством і гарантують процвітання. Всі ці мерці, як славний єрусалимський двір, співають: «Живи вічно, Соломоне Флонзелі!». Тому Флонзелі розважався з Ренатою, тимчасом як я віддавався жалю, уявивши себе стариганом, який стояв, не маючи сили поворухнутися, у вбиральні якоїсь найманої квартири. Можливо, я, як доктор Луц, одягатиму дві шкарпетки на одну ногу і люритиму у ванну. Це кінець, як сказала Наомі. Можливо, документ на ділянку на Вальдгеймському цвинтарі виявився у Юліковому столі саме до речі. Раптом вона знадобиться мені передчасно. Завтра, з важким серцем, я збирався у Прадо, поглянути на портрет пензля Веласкеса (чи це був Мурільйо), де було зображено даму, схожу на Ренату, — той, що про нього згадував міністр фінансів на Даунінґ-стріт. А зараз сидів посеред срібних приборів, пломінців бренді й чудесного блиску тарелів.
— Учора я послав телеграму Ренаті й попросив її руки, — сказав я.
— Справді? Як мило. Це слід було зробити вже давним-давно, — відповіла непохитна Сеньйора. — Не можна так поводитися з гордими жінками. Проте я була би рада мати такого видатного зятя, та й Роджер любить вас, як власного татуся.
— Але вона мені не відповіла.
— Пошта тепер працює абияк. Хіба ви не чули, що Італія занепадає? — мовила вона. — Ви й телефонували теж?
— Я намагався, Сеньйоро. От лише серед ночі не наважився дзвонити. Все одно ніколи немає відповіді.
— Може, вона поїхала на свята зі своїм батьком. Певно, Біферно й досі має будинок у Доломітах.
— Чому б вам не використати свій уплив і не замовити за мене слівце, Сеньйоро? — сказав я. Ця капітуляція була помилкою. Звертатися до певних химерних сил — найгірше, що можна зробити. Нестямні серця стають ще затятіші, коли ви благаєте їх зглянутися. — Як ви знаєте, я
