Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— А ти обговорював це з Гортензією?
— Ні, я написав це в листі. Можливо, Гортензія здогадується, що я хочу, щоб вона вийшла заміж за Сітрина, якщо я помру на операційному столі, — він суворо подивився на мене і додав: — Вона зробить те, що я їй велю. І ти теж.
Пізній полудень нависав, як золота стіна. А між нами був огром любові, але ні я, ні Юлік, не знали, що з нею робити.
— Ну гаразд, бувай, — він повернувся до мене спиною.
А я сів у найняту машину й поїхав геть.
* * *
Гортензія по телефону сказала:
— Що ж, він це витримав. Йому вийняли вени з ноги й під’єднали до серця. Тепер він буде дужчий, ніж будь-коли.
— Дякувати Богу. То небезпека минула?
— Ох, звісно, і завтра ти можеш його побачити.
Під час операції Гортензія не хотіла мого товариства. Я приписував це суперництву, що виникає між дружиною та братом, проте пізніше змінив свою думку. Я побачив у своїй любові якусь непоміркованість чи істеричність, що їх, на її місці, я теж би уникав. Але по телефону почув у її голосі якісь нові для мене нотки. Гортензія леліяла екзотичні квіти й репетувала на собак та чоловіків — таку вона мала манеру. Проте цього разу я відчув, що мені дісталося те, що вона зазвичай приберігала для квітів, і моє ставлення до неї цілком змінилося. Гумбольдт колись казав мені, а він був суворим суддею людських характерів, що я зовсім не м’якосердий, а навпаки, занадто нещадний. Переміна в мені (якщо така сталася) його б порадувала. У цьому критичному віці, згідно з даними науки (насправді це фантазії, а не наука), люди думають, що вони вже позбулися всіх ілюзій стосовно одне одного. Закон ощадливості робить применшення чужих заслуг реалістичнішим. Тож я таки мав упередження до Гортензії. Тепер же я вважав, що вона добра жінка. Я лежав на величезному ліжку в мотелі, читаючи деякі Гумбольдтові папери та книжки Рудольфа Штайнера та його учнів, і був надзвичайно схвильований.
Не знаю, що я очікував побачити, коли увійшов до Юлікової палати — криваві плями, можливо, чи кісткове борошно, що осипалося з хірургічної пилки; йому ж розрізали грудну клітку та вийняли серце — лікарі вимкнули його, як маленький двигун, відклали убік, а потім знов увімкнули, коли все було готово. Я не міг від цього оговтатись. Увійшов до палати, де було повно квітів і сонячного світла. Над Юліковою головою висіла маленька латунна табличка, на якій було викарбувано імена наших тата і мами. Його обличчя було жовто-зелене, ніс різко випинався, а під ним росли жорсткі сиві вуса. Проте він мав щасливий вигляд. І я з приємністю відзначив, що він не втратив своєї енергійності. Звісно, був слабкий, але знову сповнений ділових планів. Якби я сказав, що він трохи скидається на мерця, він би зневажливо мене вислухав. Тут було лискуче вікно, чудові троянди й далії, а також пані Сітрин у трикотажному костюмі — приваблива, низенька й міцна жінка з повними, короткими ногами. Життя тривало. Яке життя? Це життя. А чим було це життя? Проте зараз не час було поринати в метафізику. Я був дуже радий, надзвичайно щасливий. Але розглядав речі зі свого, особливого погляду.
— Ну, хлопче, — мовив він слабким іще голосом. — Ти тішишся, правда ж?
— Так, Юліку.
— Серце можна направити, як черевик. Поставити нові підметки. І навіть дати новий верх. Як Новінсон на Авґуста-стріт…
Гадаю, для Юліка я був людиною-нагадуванням про минуле. Те, чого він не міг пригадати сам, залюбки вислуховував від мене. Вожді африканських племен мали біля себе офіційних хранителів пам’яті; я ж був хранителем Юлікової пам’яті.
— Новінсон на своїй вітрині мав сувеніри з окопів 1917 року, — сказав я. — Там були латунні гільзи снарядів і каска з простреленими в ній дірками. А над його верстатом висіла кольорова карикатура, намальована його сином Ізею, де було зображено клієнта, до якого тягнеться пазуриста рука і який підстрибує в повітря з криком: «Рятуйте!». А внизу підпис: «Не дайте себе обдерти за ремонт взуття».
Юлік сказав Гортензії:
— Його варто лише підштовхнути.
Вона всміхнулася, сидячи у фотелі зі схрещеними ногами. Її трикотажний костюм мав колір прив’ялої троянди чи свіжовипеченої цегли. Вона була така ж білолиця, як напудрена танцівниця Кабукі, й, попри ясні очі, її обличчя скидалося на японське — таке враження виникало через вилиці та пухкі вуста, нафарбовані малиновою помадою.
— Що ж, Юліку, тепер, коли небезпека минула, я можу їхати.
— Послухай, Чаку, я завжди хотів, щоб ти дещо купив мені в Європі. Красивий морський пейзаж. Я завжди любив картини, де зображено море. Нічого, крім моря. Я не хочу бачити ні скель, ні човнів, ні людей. Лише відкритий океан прекрасної днини. Вода, вода всюди. Дістань це для мене, Чакі, і я заплачу п’ять, ні, вісім штук. Подзвони мені, якщо натрапиш на годящу річ, і я перекажу гроші.
Він натякнув, що мені належаться комісійні — неофіційно, звісно. Було б неприродно, якби я трішки не перебільшив ціну. Такого вигляду часом набувала його щедрість. Я розчулився.
— Я походжу по галереях, — сказав я.
— Добре. А як щодо п’ятдесяти тисяч — ти подумав про мою пропозицію?
— О, я, звісно, хотів би скористатися з неї в майбутньому. Мені дуже потрібні гроші. Я вже телеграфував своєму приятелю Такстеру. Він зараз пливе до Європи на «Франс». Я повідомив його, що згоден поїхати в Мадрид і взятися за проект, який він вигадав. Культурний путівник… Тож тепер лечу в Мадрид.
— Гаразд, тобі потрібні проекти. Повертайся до роботи. Я тебе знаю. Коли ти не працюєш, то опиняєшся в біді. Ця баба в Чикаґо зі своїми адвокатами змусила тебе забути про роботу. Вона знає, як на тебе впливає застій… Гортензіє, ми маємо приглянути тепер за Чарлі.
— Погоджуюся з тобою, — відповіла Гортензія.
Я дедалі більше подивляв і любив Гортензію. Яка ж насправді вона була дивовижна і чуйна жінка, і яке розмаїття емоцій ховалося під маскою танцівниці Кабукі. Її різкість раніше мене відштовхувала. Але за цією різкістю крилася надзвичайна доброта, справжній
