Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— То Рената сказала вам привезти його сюди?
— Ясна річ. Ви, можливо, пробудете тут не один місяць. Іншої ради не було.
— А коли приїде Рената?
— Завтра Різдво, — відповіла Сеньйора.
— Чудово. Що ви хочете цим сказати? Вона приїде на Різдво сюди чи святкуватиме його зі своїм батьком у Мілані? Вона з ним порозумілася? Але як, коли ви позиваєтеся з паном Біферно?
— Чарльзе, ми летіли десять годин. Я не маю сил відповідати вам. Будь ласка, замовте сніданок. І я воліла б, щоби ви поголилися. Терпіти не можу неголених чоловічих облич за столом.
Це зауваження змусило мене придивитися до обличчя самої Сеньйори. Їй була притаманна дивовижна величність. Вона сиділа у своїй мантильї, як Едіт Ситвелл[282]. Вона мала надзвичайну владу над донькою, якої я так шалено потребував. Її очі були сухі, мов у змії. Так, Сеньйора була трохи оглашенна. Проте її холоднокровність, розум зі значною домішкою затятої ірраціональності, були непробивні.
— Я поголюся, поки ви чекатимете на своє какао, Сеньйоро. Хотів би знати, чому ви обрали саме такий час, щоб позиватися з паном Біферно?
— Це вже моя справа.
— Але це стосується й Ренати.
— Ви говорите, як Ренатин чоловік, — відказала вона. — Рената поїхала в Мілан, щоб дати тій особі шанс визнати свою доньку. Але в неї є також і мати. Хто виростив цю дівчину і зробив з неї таку надзвичайну жінку? Хто навчив її хороших манер і дав їй усі важливі уроки, що їх потребує жінка? Потрібно відновити справедливість. У того чоловіка три бридкі доньки. Якщо він хоче долучити до них це дивовижне дитя, яке я йому народила, нехай за це заплатить. Не намагайтеся повчати європейську жінку, коли йдеться про такі справи, Чарльзе.
Я сидів у своєму не зовсім чистому халаті з бежевого шовку. У нього занадто довгий пояс, і китички вже багато років волочаться по підлозі. Увійшов офіціант, вишуканим жестом зняв із підноса кришку, і ми почали снідати. Поки Сеньйора вдихала аромат свого коньяку, я розглядав її подзьобану шкіру, натяк на вуса над верхньою губою, гачкуватий ніс із пристрасними ніздрями і дивний курячий блиск її очних яблук.
— Я дістала авіаквитки через вашого турагента, ту португальську даму в тюрбані з візерунком пейслі, пані Да Сінтра. Рената сказала мені записати їх на ваш рахунок. Я не маю ні цента, — у цьому Сеньйора була точнісінько, як Такстер. Вони обоє гордо, і навіть радісно повідомляли, які вони бідні. — І я зняла тут номер для себе й Роджера. Мій заклад цього тижня не працюватиме. Я матиму вихідні.
Коли вона згадала про свій заклад, мені спала на думку божевільня, але ні, вона говорила про школу секретарок, де викладала ділову іспанську. Я завжди підозрював, що насправді вона угорка. Та хай там як, а студентки її цінували. Жодна школа, без театральних диваків і шаленців, не варта того, щоб її відвідувати. Проте незабаром їй доведеться піти на пенсію, і хто ж тоді штовхатиме інвалідного візка з Сеньйорою? Можливо, тепер вона бачила в цій ролі саме мене? Але, може, ця літня жінка, як і Гумбольдт, мріяла здобути статок завдяки судовому позову. А чом би й ні? Мабуть, у Мілані теж є такий суддя, як мій Урбанович.
— Отже, на Різдво ми будемо разом, — сказала Сеньйора.
— Хлопчик дуже блідий. Він хворий?
— Це лише втома.
Проте Роджер зліг із грипом. Готель прислав чудового іспанського лікаря, випускника Північно-Західного університету[283], який позгадував зі мною Чикаґо і злупив утридорога. Я заплатив йому американський гонорар. Сеньйорі дав гроші на різдвяні подарунки, і вона накупила купу речей. У день Різдва, думаючи про своїх дівчаток, я почувався препогано. Був радий, що тут є Роджер, і розважав його, читаючи казки та вирізаючи й склеюючи довгі гірлянди з іспанських газет. У кімнаті був зволожувач повітря, що підсилював запахи клею й паперу. Рената не телефонувала.
Я згадав, що Різдво 1924 року зустрів у туберкульозному санаторії. Медсестри дали мені смугастий м’ятний льодяник на паличці й червону плетену панчоху, наповнену шоколадними монетками в золотистих обгортках, але це була сумна радість, і я тужив за татом, мамою і навіть за недобрим товстим братом Джуліусом. Тепер же, коли ці переживання й пригніченість залишилися у далекому минулому, я був літнім утікачем, жертвою Справедливості, й сидів у Мадриді, з зітханнями вирізаючи та склеюючи папір. Блідий від гарячки хлопчик, від якого пахло шоколадом і пастилою, був захоплений паперовою гірляндою, що вже двічі оповила кімнату і яку я мав підвісити над люстрою. Я намагався бути приязним і спокійним, але час від часу почуття захльостували мене (ох уже ці кляті почуття), як вода — паромний причал, коли широкобоке судно наближається до берега й двигуни, гальмуючи, здіймають на поверхню сміття й потонулі апельсинові шкірки. Це відбувалося тоді, коли я втрачав самовладання і уявляв, що може робити Рената в Мілані, номер, де вона мешкає, чоловіка поруч із нею, їхні пози й пальці ніг того чолов’яги. Вирішив, що ні, я не погоджуюсь на роль покинутого, замученого морською хворобою й викинутого на чужий берег невдаху. Я спробував процитувати собі Шекспіра — слова, сенс яких полягає у тому, що Цезар і Небезпека — це два леви, які прийшли у світ в один день, але Цезар старший і грізніший[284]. Проте це були дуже піднесені слова й вони не подіяли. До того ж двадцяте століття вже непросто вразити муками такого штибу. Воно бачило все. Після голокостів його важко обвинувачувати в тому, що воно не виявляє інтересу до особистих проблем на кшталт цієї. Я коротко перелічив собі справді важливі проблеми, що постали перед світом — нафтове ембарго, занепад Британії, голод в Індії та Ефіопії, майбутнє демократії, доля людства. Та це допомогло мені не більше, ніж Юлій Цезар. Я й надалі був сумний.
Тільки опинившись в оббитому парчею французькому кріслі перукарні готелю «Ріц», декорованій у стилі вісімнадцятого століття, — я прийшов сюди не заради стрижки, а лише тому, що, як це часто бувало, прагнув доторку людських рук — я почав ясніше собі уявляти наміри Ренати й Сеньйори. Наприклад, як так сталося, що тільки-но дідусь дістав інсульт і односторонній параліч, Роджер уже був готовий їхати. Як ця стара бабера так швидко виробила йому паспорт? Я
