Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Чому б іще раз не спробувати домовитися з Деніз? — запитала вона.

— Вона не хоче домовлятися, — пояснив Юлік. — Хоче мати його щелепу в склянці на своїй камінній полиці. Коли Чак пропонує їй більше грошей, вона знову піднімає ставку. Це марно. Цей хлопець пісяє проти вітру в Чикаґо. Йому потрібні баби, але він обирає таких, які випивають із нього всі соки. Тож повертайся до роботи, Чаку, і починай видавати свої матеріали. Якщо твоє ім’я не потраплятиме на очі публіці, люди вирішать, що ти помер, а вони проґавили твій некролог. Скільки ти можеш заробити на цьому культурному путівнику? П’ятдесят? Вимагай сто. Не забувай про податки. Тебе й на фондовій біржі обкрутили? Певно, що так. Ти ж знавець Америки. І маєш пережити те, що переживає вся країна. Знаєш, що зробив би я? Купив би старі акції залізниці. Деякі з них номіналом в один долар продаються за сорок центів. Лише залізниці можуть перевозити вугілля, а енергетична криза знову значно збільшує потребу у вугіллі. Нам також треба придбати землі з вугільними родовищами. Під Індіаною та Іллінойсом, під усім Середнім Заходом — величезні поклади вугілля. Його можна подрібнювати, змішувати з водою і перекачувати по трубах, але це невигідно. Навіть вода стає дефіцитним товаром, — сказав Юлік, закінчивши одну зі своїх капіталістичних фуг. Коли йшлося про вугілля, він перетворювався на романтичного поета, Новаліса, який говорив про таємниці земних надр. — Збери трохи грошей. Надішли їх мені, і я вкладу їх для тебе.

— Дякую тобі, Юліку, — сказав я.

— Гаразд. Їдь. Залишайся в Європі, якого дідька тобі вертатися? Дістань мені морський пейзаж.

Вони з Гортензією знову повернулися до своїх планів забудови півострова, що належав кубинцям. Він узявся вивчати карти і проекти, тимчасом як Гортензія видзвонювала для нього банкірів. Я поцілував свого брата і його дружину й поїхав винайнятою автівкою на летовище.

* * *

Хоча мене переповнювала радість, я знав, що у Мілані справи йдуть не так, як слід. Мене турбувала Рената. Я не знав, що вона втне. Вчора ввечері розмовляв із нею по телефону з мотелю. Запитав, що відбувається. Вона сказала:

— Я не збираюся говорити про це під час трансатлантичного дзвінка, Чарлі. Це надто дорого.

Але потім проплакала в слухавку добрих дві хвилини. Навіть її міжконтинентальні схлипування були живіші, ніж ридання якоїсь іншої жінки поруч. Потім, ще зі сльозами, вона розсміялася сама з себе і сказала:

— Що ж, кожна сльозинка вартувала щонайменше двадцять центів. Так, я зустріну тебе в Мадриді. Обов’язково.

— То пан Біферно твій батько? — запитав я.

— Ти кажеш це так, ніби невідомість тебе вбиває. Уяви собі, що вона робить зі мною. Так, я думаю, що Біферно — мій батько. Я відчуваю, що це він.

— А що відчуває він? Мабуть, вродливий чоловік. Якийсь вилупок не міг би зачати таку жінку, як ти, Ренато.

— Він старий і згорблений. Такий, наче його забули випустити з Алькатрасу[279]. І він не розмовляв зі мною. І не робитиме цього.

— Чому?

— Перед поїздкою мама не сказала мені, що підготувала на нього позов до суду. Папери вручили йому за день до мого приїзду. Це позов у справі про визнання батьківства та присудження допомоги на дитину. І відшкодування збитків.

— Допомоги на дитину? Тобі ж майже тридцять. І Сеньйора не сказала, що вона таке замишляє?

— Коли в твоєму голосі з’являється ця скептична нотка, мовляв «не можу повірити», я знаю, що ти насправді лютуєш. Ти сердишся через гроші, витрачені на цю поїздку.

— Ренато, чому Сеньйорі знадобилося приголомшувати Біферно викликом до суду саме тоді, коли ти ось-ось розгадаєш загадку свого народження? — на яку вона, між іншим, повинна мати відповідь. Ти вирушаєш у цю подорож за покликом свого серця, заради з’ясування своєї ідентичності — ти цілими тижнями переживала кризу ідентичності… і раптом твоя рідна мати таке вчворяє. Ти не можеш винуватити мене в тому, що я дивуюся. Це дико. Який план завоювання вигадала ця стара діва. Тут усе — бомбардування, перемога, беззастережна капітуляція.

— Тобі нестерпно чути про жінок, які позиваються з чоловіками. Але ти не знаєш, чим я завдячую своїй мамі. Виховати таку дівчину, як я, було досить непросто. А що вона підставила мене, то згадай, як підставляли тебе. Цей Кантабіле, нехай він горить у пеклі, чи Шатмар, чи Такстер. Стережися Такстера. Поживи місяць у «Ріці», але не підписуй жодних контрактів. Такстер забере свої гроші й звалить на тебе всю роботу.

— Ні, Ренато, він дивний, але йому цілком можна довіряти.

— Бувай, любий, — сказала вона. — Я шалено за тобою скучила. Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені про британського лева, який стоїть, тримаючи лапу на земній кулі? Ти сказав, що покласти руку на мою округлість, краще, ніж володіти імперією. Сонце ніколи не заходить над Ренатою! Я чекатиму в Мадриді.

— Схоже, в Мілані тобі вже нічого робити, — зауважив я.

Замість відповіді вона сказала мені, як і Юлік, що я маю знову повернутися до роботи.

— Лише, заради Бога, не пиши тих педантичних дурниць, якими ти останнім часом забивав мені голову, — мовила вона.

Але в цей момент уся Атлантика, певно, постала між нами стіною; або ж миготливі часточки у вищих шарах атмосфери посипалися на супутник зв’язку. Хай там як, а розмова зіжмакалася й урвалась.

Проте, коли літак відірвався від землі, я почувався напрочуд вільно і просвітлено — розбігшись на кривих орлиних ногах й злетівши на велетенських крилах, «Боїнґ-747» здіймався дедалі вище, у чимраз ясніші шари атмосфери, тимчасом як я затискав свій дипломат між ногами, наче наїзник, а моя голова спочивала на підголовнику. Поміркувавши, вирішив, що підступний та безглуздий судовий позов Сеньйори зміцнив моє становище. Вона себе дискредитувала. А моя доброта, моя терплячість, моя розсудливість, моя моральна вищість підкорять Ренату. Єдине, що треба робити — це тримати язика на припоні й сидіти, не рипаючись. Мене обсіли роєм метушливі думки про неї — починаючи від запитання «як прекрасні дівчата впливають на становлення капіталістичної демократії», аж до значно глибших питань. Цікаво, чи зможу я з’ясувати хоч котресь із них. Рената дуже чітко усвідомлювала, як і багато сучасних людей, що вона «живе в історії». Тому, як прекрасна істота шляхетної крові, вона належала до невідповідної їй категорії — «Маха» Гойї, яка курить цигарку чи вередлива коханка з вірша Воллеса Стівенса, яка шепоче «Тьху!»[280]. Але річ у тім, що вона хотіла знехтувати категорією, до