У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Яким же було Петрове здивування, коли у скриньці він побачив листа саме від Лаври. Прочитав його одразу з порога. Лавра писала, що «одержала тепле послання від Лесі з подякою за поміч любому», і сповідалася: «під упливом віку й обставин вирішила побратися зі старшим чоловіком, що любить мене. Пора мені вже: роки беруть своє, збурюється стать, дітей хочу мати!.. Чи люблю його? Ні й ні! Він це знає, я поважаю його та сподіваюся бути йому вірною до смерті, хоч і продовжуватиму думати про тебе, як про журавля в небі. При нагоді хотіла б познайомити вас між собою і зустрітися з Лесею... Отож, благослови мене, любий, на цей крок, як найрідніша мені душа в нашому жахному світі...»
Попередні плани переглянути ввечері університетську програму Янчукові втілити не судилося — засів за відповідь надовго. Мав на увазі, що читатиме її й інженер, обранець Лаври, тепер лікаря-асистента у клініці. Петрові баглося не лише благословити їх на довге й повне добра та гараздів співжиття, а й виказати Лаврі свою братську родинність, якої він волів би не переривати. Лист йому вдався ненав'язливим, хоч і багатослівно подячним.
Засипав Янчук із думкою про різнонастрійне жіноцтво, безпосередньо дотичне до нього, і снідав перед виходом на роботу, згадуючи його ж. Та вже на робочому місці Петро мимоволі переключився на Югининого «генерала», як зіткнувся знову з неприхованою ворожістю та навіть скаженістю свого зверхника, що вже зранку прийшов клянчити спирт і якому він категорично відмовив, вчергове пригрозивши поставити питання перед наркоматом про його негайне звільнення, як нахлібника, що ганьбить своєю поведінкою колектив...
Як і завжди в зимову пору, на роботі у Петра наступила помітна полегша, наприклад, територія натимчас не потребувала нагляду, навіть графіки та розклади він поміняв, та натомість різко збільшилося число політбесід, почастішали приїзди всіляких ідеологічних лекторів із оспівуваннями «нашего счастливого вольнодышащего общества», підсилилось соцзмагання і взяття підвищених зобов'язань усіма працівниками згори донизу, що не могло не лякати окремих мислячих, адже всі ті неймовірні досягнення були липовими й показушними...
Не дочекавшись приїзду Лесі на зимових вакаціях, Янчук з'їздив на чергові семінари й сесії та сяк, так і абияк поздавав екзамени й заліки, а повернувшись, послав коханій листа, повного освідчень і подяк їй, захоплень нею та прохань берегти себе для нього з вихваляннями, звеличеннями й уславленнями її вроди та закликом до вірності йому, коли вона щира, повна почуттів до нього й хоче належати лише йому.
«Кохання, люба моя, це свята таїна, вершина людського щастя й екзальтації у радощах... Волаю до тебе: не зрадь мені! Благаю: не оступись! Не наблизь до себе жодного, навіть у думці!.. Мусимо зустрітись і кінцево вирішити нашу долю, за яку я став боятись останнім часом. Сповісти про себе докладніше, бо дуже тривожуся за тебе! Жду!» — завершив Петро свого розпачливого листа.
Відкурили дні й ночі колючими заметілями, завивними віхолами, сніговійними завірюхами, шпаркими хурделицями та тужними вітрами, відрипіли зойками зашпорні морози з-під людських взуванок і санних полозків, поки й не здалася врешті, обезсилівши, сувора зима благодатно-ніжній весні, з якою до одних прийшли щастя і надії, звершення і нові задуми, а до інших — лихо й безнадія, розчарування і кривда. Перших було менше, коли задзвеніла, заворкотала, засюрчала, заплюскала рокітлива весна по потічках, заспівала струменистими цівочками по вибоїнах, ринвах і лотоках — спершу талими водами, а пізніше, як бурульки вже скапали, і першими дощами...
Дуже довго доправлялося із Москви в Черкаси подароване Ліді Югиною піаніно, але в якусь неділю Петро на машині таки привіз і з Льовою та його друзями заніс у тісну хату великий ящик. Обрадувана ще й різноманітним багатим одягом і взуттям, натільною та постільною білизною, Лідуня переживала таке щасливе піднесення, що й місця собі не знаходила, а Петро, не відкладаючи, надиктував їй подячного листа до колишньої опікунки і щедрої дарувальниці з поздоровленнями із заміжством і побажаннями всього найкращого, закінчивши «привітами від усіх наших». Ліда співала від щастя!
Того ж таки дня Петро знайшов у поштовій скриньці Лесиного листа, який умить ожвавив і його. Для годиться, він якийсь час стримувався, щоб не відкрити його одразу, та врешті прочитав:
«Вітаю, обнімаю, голублю, пещу, ласкаю тебе всім єством своїм, мій коханий судженцю й муже!.. Коли пишеш, що полегшуєш собі муки чекань навчанням та читанням енциклопедії, то схвалюю, а що тривожишся за мене, то безпідставно, гони від себе ті передчуття на болота й у нетрі, як казали моя бабуся. Не вміючи належно відповісти тобі, міняю у твоєму листі своє ім'я на твоє і відправляю тобі, любий мій, від себе... Тішуся, що здав екзамени, саме зараз здаю свої. Не приїхала, як обіцяла, бо навідав мене тато з перевіркою, а не писала, бо була певна, що ти на сесіях... Знудьгувалася, скучила аж до плачу! Мусимо зустрітися конче в кінці травня чи в перші дні червня. Я здам усе заздалегідь, додому напишу, що затримаюся для здачі, а в цей час буду здавати себе тобі, моя радосте! Я щодень молю Бога за тебе, дякую Йому, що ти є на світі, а ще більш за те, що ти мій! Будь, і будь, і будь!.. Навіки твоя Лариса-Леся.
П.Н. Здай і ти екзамени наперед, щоб ми не пізніше перших днів червня зійшлися у тебе для обіймів! Па, любий! Пиши! Жду! Готова вирішити нашу долю, як забажаєш!»
Лист від коханої трохи заспокоїв Янчука, але не відмінив його тривоги і не заглушив інтуїції, та головне — наладнав його уперше на готовність до швидкого одруження, хоч як і коли те відбудеться, він не мав жодної уяви. Неперейдною брилою на дорозі лежали його вбогість, заперечне ставлення до нього Лесиних батьків, обопільне студентство їх із Лесею... До неабияких роздумів спонукала Петра і розмова із сестрою того ж вечора, як поділився з нею своїми намірами.
— Чи ж я тобі ворог, мій братику? І хіба ця хата не твоя, хоч і записана на мене? А що я не люблю Лесю, то не мені ж із нею жити,
