У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Ти вже й загоріла? — прилігши на лікоть, ревниво запитав Петро.

— На сесіях загорали з дівчатами у дворі гуртожитку, а перед від'їздом навіть на морі були!.. А твій рубець ніби поблід, чи мені так здається?

— Як ти жила? — гладив Янчук оксамит її щік і шиї, подивляючись вродою, яку ніби вперше бачив, все ще позбуваючись ревнощів.

— Що про мене, забезпечену і здорову, говорити, любий мій? Лихо знала, лише нудьгуючи за тобою. А ось ти, як жив у нужді, хворий, працюючи й навчаючись? Я лише тепер почала то розуміти. Прийшов без патериці, але все ще блідий на лиці, — провела рукою по щоках коханого.

— Якщо не ходжу довго й не ношу нічого, то мені геть краще, хоч диски часом ще затискають нерви. А хіба блідість мене не прикрашає, Лесько?..

— Тяжкою я стала, — поволі сповзла набік дівчина. — І груди повняться, аж соромно...

— Дорослішаєш, жіночнішаєш... Мені то приємне, бо моє, як думаю, як і я весь твій! Чи не так?

— Дай то Бог, муже мій, схилити батьків на благословення вже цього літа! Чи ти якось інакше міркуєш?

— Не помислю лише, як добитися того їх благословення! — розчісував Петро копицю кіс коханої. — Поставити перед фактом, то проклянуть, а проситиму — не випрошу нізащо!

— Мати кажуть, що нужда хоч яку любов зганьбить.

— Це ж коли вони таке казали?

— Перед виїздом на навчання... Я зізналася їм, що Микола мене ґвалтував, що його не люблю, що смертельно люблю тебе, просила, щоб вони стали мені в поміч проти батька...

— А вони що?

— Кажу ж, «нужда хоч яку любов зганьбить», не спіши, ти не перестарка, врода твоя невідхильна, а ще як диплом матимеш...

Якийсь час закохані голубились, цілувались та пестились, ніжились близькістю і довірою мовчки.

— Мати кажуть, що злука без заміжства майже завжди кінчається розчаруванням і розривом, особливо з ініціативи чоловіків, — по роздумі продовжила Леся.

— Так ото й кажуть? — не повірив Петро.

— Вибовтала їм про стосунки Оленки і Гриця, які саме так і скінчилися... Ми спали тієї ночі удвох, то вони й спитали, чи ти мене часом не намовляв до близькості. Даруй, я тоді щиро сказала їм, що ти залізний і чесніший від усіх чесних, і не на словах, а на ділі! Адже так?.. Ти здоровий, дужий, сильний... Тяжко тобі отак затято постити статевим голодом при мені? — на вухо спитала пошепки по мовчанці.

— А тобі ж при мені? — питанням на питання відповів Янчук.

— Як довго пестиш, а найпаче цілуєш, то я надихаюсь твого духу.. І твоє тіло електризує мене, як лиш притулюся, — зізналася Леся. — Дивно, у школі мене всі дражнили окатою та косатою, а для тебе то не ганж і не вади, а зовсім навпаки.

— «Навпаки» не те слово! Твої очі, як плеса чи криниці озерні, твої коси, як у русалки чи мавки, а тіло твоє — виточене й оксамитово-плисове, уста твої медові...

— Як ти вмієш, любий мій, усе ошатити казковими словами, намалювати яскравими фарбами! Мати якось і в мені те помітили здивовано, — зітхнула Леся. — Адже те правда, що ми б опинилися в нужді, тепер побравшись? Як же нам їх «уламати»? Мріють же мати зятя у своїй хаті!

— А я хотів би бути зятем, але не в їхній хаті, поки живі, а десь окремо.

— Я так матері і сказала, налякавши їх... Вони знайшли у мене твоє фото, кажуть, чи ти не татарин який?

— Все може бути... Може хозарин, або з половців...

— А я, мій учений любасю, хто ж тоді?

— Ти може з готів, або з вікінгів...

— А вони ж чиї?

— Північні люди, друзі й вороги антів, — ступив Петро на свою любу стежину.

Леся слухала про минувшину, як завжди, з цікавістю, захоплювалася й подивлялася, поки у зболеній ніжності та відданості її обійми не почали слабнути, а тіло не поринуло в сон. Петро змовк, прикрив обох простирадлом і собі заснув, глибоко зітхнувши від щастя...

Проснувся пізно. Розкривши очі, з подивом побачив нахилену над ним Лесю. Її врода і свіжість та споглядання його сонного зніяковіли, схвилювали й засоромили його. Врешті і стурбували, бо проспав довше за неї.

— Добрий ранок, мавко моя! — прошепотів він.

— Добридень, мій муже любий! Знав би ти, яку насолоду я мала дивитися на тебе сонного!.. Що будемо робити?.. Я попередила діда Герасія, що покличемо його на сніданок, то йди швидко мийся, світе мій веселковий, а тоді і сплануємо наш час.

Снідали мовчки приготованими Лесею канапками й пили каву з медом, а діда пригостили чарчиною та підсмаженим салом із цибулею. Відпровадивши коменданта, вирішили навідатися до Ліди й «тихої гавані», обійти місця колишніх зустрічей і зайти на квартиру в Соснівці.

Квартира Лесю цікавила особливо, ще з того часу, як вона потай побувала на її ганочку під порогом у пошуках коханого, коли Петро повернувся після фронту й госпіталю. Тепер дівчина думала про те, що квартира може стати їх пристанищем у «медовім місяці», якщо вони таки поберуться наперекір батькам, без їх благословення. Саме такий намір потай зрів у ній.

Петро з Лесею сиділи впритул на ліжку, спеленані обопільною ніжністю і довірою, притягальністю і навиклістю, теплом почуттів і тіл. Попередньо вирішили, що в кінці літа Петро навідається до батьків Лесі, щоб разом із нею спробувати схилити їх до благословення, а Леся до того часу чинитиме вплив на матір.

— «Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя за днів твого юнацтва; іди, куди тебе тягне твоє серце, за тим, що чарує твої очі, але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить.»

— Ти про що, муже мій? — не зрозуміла Леся.

— Згадав Екклезіаста...

— Дивина! І як то все в тобі поєднується!.. Бабуся та й мати були б на десятому небі, коли б тебе послухали... Але про апостола Петра ти при них не згадуй, адже він зрікся Ісуса Христа! — жартома посварила коханого Леся.

— Не всі Петри однакові, Лесько! Сирота Петро Наталки Полтавки не зрадив!

— До речі, мати ні разу не назвала тебе інакше,