У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Певно, Фатімо Боррівно! Я повен отих твоїх повідомлень і мушу їх занотувати, — піднявся Петро зі стільця.
— Я захопила тобі конспекти, лишу на пам'ять.
— А чим віддячуся? — Янчук пішов на вулицю, щоб випалити цигарку й заспокоїтись та отямитись.
— Є дещо в тебе для віддяки, але то для мене табу. На добраніч! — кинула сумовито йому услід гостя.
Гостювання Фатіми супроводжувалося то суперечно-полемічними, то узгодженими «поєдинками» її, як лектора, і Петра, як слухача, та врешті скінчилося під вагоном, у якому мала від'їхати.
— Пиши мені на цю адресу, хоч дуже можливо, що вона зміниться, бо батьки настійно радять мені вернутися в Бахчисарай.
— Я все життя дорожитиму твоєю прихильністю, Фатімо Боррівно! — прочулено-щиро сказав Петро на прощання, тримаючи руку гості у своїй.
— Час покаже, хто із нас дорожитиме більше, — змахнувши сльозу, зітхнула Фатіма, побажавши йому успіхів і довгого трудового життя.
Додому зі станції Янчук вертався забарно, ще бачучи усміхнене крізь тугу лице Фатіми у вікні. Кілька разів перепочивав, подумки доходячи висновку, що попрощалися вони може й назавжди... Думками перекинувся на Лесю, яка ось-ось мала прибути по домові, бо ж нині останній день травня. Планував, як він зустріне суджену і що скаже про їх одруження. Радість затьмарювала лише невирішеність із благословенням її батьків... А вдома знайшов лист від Югини з якоїсь іншої адреси.
«Дорогий і милий друже! Цей лист — крик моєї душі і рятівне відкриття клапана для випуску пари... Мій суджений генерал, пойнято хворий управляти, командувати й розпоряджатися, доводить мене до одуріння, стаю не господинею своєї долі, а виконавицею його примх. Днями відбула з ним хресний хід до Мавзолею та різних цвинтарів із обелісками й пам'ятниками. Регочучи про себе в душі, ото вже надивилася на вертеп одного актора у погордно-зарозумілих писі та чванстві. Згадала і твоє твердження, що чи не всі „доблесні герої“ Росії — найманці, кати, убивці, агресори й загарбники. Істинно так воно і є, милий мій!..
Я вже як слід розбираюся у кодексі законів, бо варюся в його статтях, як у казці „Тисяча й однієї ночі“. Добре, що ти в листі підказав мені протиріччя. Мій Отелло мало не луснув, коли, підтвердивши, що „Конституція“ — основний закон, був спійманий на верховенстві над нею статей кодексу! „Вороги народу, шпигуни імперіалізму, саботажники, націоналісти, мракобіси-духовники, троцькісти... наш вихід на світову арену“ — збожеволіти можна від того всього! І це не у сні, а наяву!..
Відпивши тобі трохи окропу, милий мій, сповіщаю основне: на гроші, які я послала Ліді, накажи їй насушити сухарів, накупити борошна, макаронів, круп, мила, солі, олії, сірників, бо, здається, соціалістична дружба вже з'єднана бікфордовим шнуром, який ось-ось загориться. Це, так би мовити, „для внутрішнього вживання“ було сповіщено моєму Отелло через його п'ятиколонну резидентуру в Комінтерні.
Лишаюсь у постійних плачі й тузі за тобою. Правильна адреса стара для Ліди. Листа порви!.. Живи мені довго та змістовно! Ївга...»
Поки лист горів, Петро зіставляв недавні натяки Аркадія, підтверджені Борисом, вимогу батьків Фатіми про її переїзд зі сповіщенням Югини Костівни... Знав щось і сусід Льова. Навідавшись геть підвечір до Янчука, він із порога запитав, чи не тримає той якогось зла на жидів, і нагадав, що при бабі Парані він із бабою Сарою переховувався у тієї в погребі. Янчук про себе подумав, що Льову видає вимова «р» і вогняна рудавість тіла й чуба, а в усьому іншому він не має нічого жидівського.
Вже повернулася з роботи Ліда, пішов собі Льова, а Петро все сидів у дворі, палячи цигарки і розгадуючи ребуси, що підкинуло йому життя після повернення з екзаменів. Врешті вирішив до приїзду Лесі навідати Аркадія та Бориса, передавши їм суть сповіщення Югини, звичайно, не назвавши її.
Подивним для Янчука було повідомлення обох, і Аркадія, й Бориса, про створення в Німеччині українських емігрантських бойових добровільних батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», ніби як для започаткування майбутньої української армії. Обидва товариші чули про те з Братислави. Петро зафіксував собі цей факт, але приїзд Лесі відтіснив його далеко на задній план.
Зустріч молодят відбулася при ще чималій кількості студентів, що не виїхали з гуртожитку, але колишня Лесина кімната при стараннях коменданта була вільною, тож по традиційному «прийомі» зі чверткою для діда Герасія, Петро з Лесею, відпровадивши старого до себе, лишилися наодинці, неймовірно втішені й раді, але й помітно заклопотані рішучістю у вирішенні свого спільного майбутнього, хоч і не змовлялися про це.
— Даруй, любий, скільки ти зекономив часу? — закривши двері на ключ і довірливо сівши Петрові на коліна, тихо спитала Леся, голублячи й пестячи йому лице.
— Ще шість днів. А хіба що? — притис Янчук її, довірливу й покірно-податливу.
— Слава Богу! Довше не являтись додому я не можу, — задихаючись і впиваючись в його уста, прошепотіла дівчина. — Даруй, соромлюся, вимкну світло та ляжемо в ліжко, бо ж ізнудьгувалася за тобою і всім твоїм смертельно! Як скажеш?
— Чи ж я не так само того хочу, радосте й муко моя?
— Цур, першою я тебе роздягну! — скочила Леся з його колін. — Чи ти завважив, як я потовстіла? Аж на п'ять кілограмів! — роздягала Петра святотатно. — Лихо мені, хоч нічого й не їм! Ми з дівчатами і голодні четверги практикували, і спортом займалися, і на кефір із житнім хлібом переходили, а вага не падає... Тепер ти мене роздягни, — попросила, чепурно склавши Петрів одяг.
— А як накажеш роздягати? — Янчук провів рукою по пругкому станові коханої.
— Як лише схочеш! Ти мені — бог! Зверхник і розпорядник! Муж!
— І коси розплести? — занурив він пальці в її копицю.
— Розплети, а мене, хоч і всю, заплети навколо себе, любий!
— Ти стаєш все прекраснішою, аж у моїй уяві не вміщаєшся! — пив зголоднілими очима чарівні обриси її обличчя Петро.
— Все моє — для тебе! Чуєш, не сумнівайся,
