У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Подальша Петрова «боротьба за хліб насущний» була більш-менш успішною. Вечорами він систематично засиджувався за університетською програмою і Югининою енциклопедією, по неділях бував у Ліди. Паралельно не пропускав і дня без витяжної ванни та вправ у спорткомплексі. На службі Янчук складав графіки роботи установи, підписував рахунки в банку і рецепти для хеміо-бактеріологічної лабораторії, писав протоколи й виписував штрафи, вів підшивку справ, звітував Укрголовкурупру, проводив збори колективу раз на тиждень, обстежував періодично санаторії й територію курорту.
Належно й сумлінно, кваліфіковано й грамотно виконуючи свої і принагідно не свої обов'язки, налагодивши своєчасну акуратну статистичну звітність наркоматові, що до нього була вкрай поганою, Янчук уже через кілька місяців одержав письмову подяку, як здогадувався, не без допомоги Ріти Генріхівни Шмідт, особисто від Корнія Юхимовича Сарими. Пов'язав її конкретно з відісланими графіками, розкладами і планами, обліковими журналами санепідстанції, санпропускника й лабораторії та мапою курорту, виконаною проектно-інженерною будконторою Югини. Така подяка була тут рідкісним явищем, тож суттєво додала Янчукові ваги в очах і керівництва, й колективу курорту. Звичайно, Петрові була приємна повага до себе, яку він заслужив терпеливістю й розсудливістю, а ще інвалідністю, бо вояк.
Зростаюча популярність Янчука «бісила» його безпосереднього начальника — держсанінспектора курорту Рижова, постійно хворого запоями, на які він по-жебрацьки виклянчував спирт у головлікарів санаторіїв, бо Петро і завлабораторією Жужа категорично відмовили йому в постачанні. Коли б «патрон» не був Янчукові запеклим ворогом, що регулярно писав доноси на нього й інших, хто відмовляли йому в рецептах на спирт, Петро почувався б зовсім щасливою людиною при престижній посаді. Докоряв собі Янчук лише за продукти, що надходили йому від комірника продбази систематично, навіть тоді, коли доводилося штрафувати його за порушення санітарних норм, які виявляла лікарка-одиначка, що мала трьох дітей від невідомих чоловіків, наказом призначена Петром перевіряти продовольчу базу.
Слід зауважити, що Рижов, із традиційно червоно-буряковим носом і затуманеними від непрохмеленості очима, про себе був навіть радий такому помічникові, як Петро, бо чувся за його спиною цілком певно і сподівався таки дотягти ще рік до персональної пенсії в якості держсанінспектора, але доноси писати не припиняв, хоч вони все більше видавали його стан.
А коли врахувати ще й щомісячні видруки Янчуком — при допомозі Раїси Ісаківни Крупник та головного редактора міської газети Каднадзея — кваліфікованих статей-звітів про санітарний стан на курорті, вправно написаних, із ліричними відступами — описами казково-чарівних пейзажів, то про Петра поволі узнали й місцеві читачі, навіть не здогадуючись, що він не лікар, а всього-на-всього фельдшер курорту.
Окрім звітних статей, час від часу Янчук, як санітарний інспектор, друкував і суто інформативні, послуговуючись Югининою енциклопедією. Особливо йому вдалася оповідь «Про муху звичайну», що виявилася хоч і короткою, але дуже цікавою, бо вражала цифрами плодючості мухи і порівняннями з іншими комахами-паразитами, застерігала від численних можливих хвороб, що передаються людині.
І хоча у читачів його дописів складалася уява про автора, як про непересічного чи навіть привілейованого, Петро усвідомлював, що його й Лідине животіння часто-густо дорівнювало злиденним жебрацтву й убозтву, правда, лише фізичним, бо духовно й ерудиційно Янчук багатів, мріючи, поглиблюючи свої знання, виношуючи подумки майбутній черкаський пейзажний серіал, який започаткували «Барви осені».
Тим часом невблаганно наступала, бредучи природою, осінь — то сира й дощисто-мжична, то туманно-вітряна й похмуро-слізна, а то підсонно-тиха. Палахко палила вона дерева, як багаття, в таких фарбах, що не зачудуватися ними, не захопитися, не засліпнути було годі. Олівець Янчука заносив у нотатник епітети краси, безсилі змалювати оту казкову реальність... Але впав тихим пухом сніг на тихі лісові галяви, на срібнокосі берези й товстокорі дуби, накинувши шапки й башлики з вати на все земне, а потім закріпив усе скипінь-морозець під завії та вимети, нахиливши й небо у хмарах...
Якось у суботу ввечері Петра навідав Аркадій. Після фінського фронту їх дружба стала особливо довірливою. Гість, слухаючи радіопередачі «із закордоння», завжди мав якісь свої думки, припущення та висновки, що вимагали негайного обговорення. Господар був його терпеливим і уважним зацікавленим слухачем.
— Добривечір! — привітався П'юро, переступивши поріг Янчукової квартири. — Чисто, охайно, чепурно, аж заздрощі беруть. Квіти, халат, енциклопедія — «компетентний товариш» і не менше!
— Перше — від Горпини, друге — від Югини, тож до «товариша» мені, як до неба, — відбився Петро, запрошуючи гостя присісти. — Та й все решта тут — теж не моє.
— Шкода, що ти так злегковажив Югиною! Адже про якісь усталені узи Гіменея з Лесею, даруй, тобі сьогодні й мислити зась.
— Ївга мене любила й любить, але так склалося, що мусіла покинути: дядька арештували, батька таскають, квартиру в Москві могла втратити, рідна сестра переконала, моєї убогості й безперспективності злякалася, чи я знаю, що ще... Але здругобіч, все, що не робиться, до кращого... А в тебе як?
— У мене повія, що старанно дві ролі виконує: мене висотує, боячись утратити, як партнера, і пильно наглядає, як потенційного контру.
— А як же ти радіо слухаєш при ній?
— Про радіо не знає, бо сховане, слухаю через навушники.
— Чогось нового начувся?
— Сім чоловік у нашій в'язниці розстріляно, а кого й за що саме, не допитаюсь... Старе прогресує і близиться до завершення.
— Що ти маєш на увазі?
— Війну неминучу і смертельну, адже і вождь, і фюрер замахнулися на завоювання світу за заповідями своїх тронних попередників Леніна й Вільгельма. Перший — «світовою революцією», другий — «розширенням життєвого простору».
— Завжди іронізуєш над усім ленінським, а що думаєш про Леніна, як про особу?
— Він був дегенеративно хворий великонеділимською владою, він заклав початки оновленого витка хижої тиранії та звіриного терору Росії через криваву партократію люмпенів і деградованих фанатів імперії, він підступно-оманливо використав революційність робітників, селян та інтелігенції для закріпачення, визиску й повного винищення інонаціональних сил, ніби нежиттєздатних без Росії-імперії... Це був безпринципний еклектик, що спаював несумісне, — помовчавши, Аркадій продовжив. — Він — затятий архиімперіаліст, а Сталін — його кат-намісник, отака ж хвора жертва системи деспотизму в середовищі карного спеку під гаслом диктатури пролетаріату... Іде кінцеве обезголовлення ними народу України, всіх його мисле-культурних
