Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Вона цілком має слушність, — сказав він. — Я мушу припинити жерти. Я знаю, ти завжди казав, що це все фальшивий апетит. Ти радив мені вкласти пальця в горлянку і викликати блювання, коли мені здається, що я голодний. Але для чого, щоб викликати скорочення м’яза діафрагми, чи що? Ти завжди був вольовий і спортивний хлопець — підтягувався, вимахував битою і гантелями, молотив кулаками мішок у комірчині, бігав довкола кварталу та висів на деревах, як Тарзан. Ти, певно, мав нечисте сумління через те, що робив, замикаючись у туалеті. Ти малий хтивий скурвий син, попри все твоє видатне інтелектуальне життя. Усе це кляте мистецтво! Я ніколи не розумів тієї п’єси, що ти написав. Я вийшов після першої дії. Фільм був кращий, але навіть там були нудні епізоди. Мій давній приятель Ев Дірксен теж якийсь час захоплювався літературою. Ти знав, що сенатор писав віршики для вітальних листівок? Але то був старий ошуканець — справжнє чудовисько, такий цинічний, що далі нікуди. Він принаймні сам висміював власну сентиментальність. Послухай, я зрозумів, що країну чекають неприємності, коли в мистецтві почали обертатися великі гроші.

— Я про це не знав, — відповів я. — Зробити з митців капіталістів — це кумедна ідея, що навіть має певний сенс. Америка вирішила випробувати претензії на естетичність, застосувавши до них грошову мірку. Можливо, ти читав розшифровку плівок Ніксона, де він сказав, що не хоче мати нічого спільного з цим літературним і мистецьким лайном. Це тому, що він ішов не в ногу. Втратив зв’язок із духом Капіталізму. Геть його не розумів.

— Годі, годі, не починай читати мені одну зі своїх лекцій. Ти завжди виливав на нас за столом якусь теорію — Маркса, чи Дарвіна, чи Шопенгауера, чи Оскара Вайльда. Якщо не одну, то іншу. У тебе була найбільша в нашому кварталі колекція книжок «Сучасної бібліотеки». Ставлю п’ятдесят проти одного, що ти й зараз загруз у якійсь божевільній теорії. Ти не міг без цього жити. Ходімо. Ми маємо заїхати по двох кубинців і бостонського ірландця, який теж буде з нами. От я ніколи не цікавився цими мистецькими дурницями, хіба ні?

— Ти хотів стати фотографом, — відказав я.

— Я? Коли це було?

— На похоронах у російській православній церкві — пам’ятаєш, обтинькованій, із куполом, схожим на цибулю, на розі Левіт і Геддон? — вони мали звичай відкривати труну на сходах перед входом і фотографувати родину разом із небіжчиком. Ти пробував домовитися зі священиком, щоби тебе призначили офіційним фотографом.

— Справді? Я молодець! — Юліку було приємно це чути. Він стримано всміхнувся, трохи дивуючись собі. Помацав свої обвислі щоки й сказав, що надто ретельно сьогодні поголився, а в нього ніжна шкіра. Мабуть, біль, що ширився з його грудей, змушував відчувати подразнення на обличчі. Ці мої відвідини, з їхнім натяком на остаточне прощання, його дратували. Юлік визнавав, що я правильно вчинив, приїхавши, але й ненавидів мене за це. Я його розумів. Навіщо я приїхав й чіпляюся до нього зі своєю любов’ю, як смертельна болячка? Так чи так, я залишився б у програші, бо якби не приїхав, він би теж мав на мене зуба. У нього була потреба почуватися скривдженим. Він розкошував у гніві та вів облік образам.

Протягом п’ятдесятьох років Юлік незмінно повторював одні й ті ж жарти, сміючись із них, бо вони були такі дитячі й дурні. «Знаєш, хто лежить у лікарні? Хворі люди!» або «Одного разу я взяв перший приз з історії, але мене заскочили, коли я його забирав, і змусили повернути». У ті часи, коли я з ним іще сперечався, то казав: «Ти справжній популіст і невіглас, ти занапастив свої російсько-єврейські мізки через патріотизм. Ти неук із власної волі та справжній американець». Але я вже давно такого не кажу. Я знав, що він замикається у своїй конторі з пакетиком білих родзинок і читає Арнольда Тойнбі та Р. Г. Тоуні[271] або ж праці Сесіла Рота[272] і Сало Барона[273] з єврейської історії. Коли щось із прочитаного несподівано зринало в розмові, він навмисне перекручував ключові слова.

Він вів свій «кадилак» у яскравому сонячному світлі. Над машиною мигтіли тіні, що могли належати всім людям на світі. Юлік був американським забудовником і мільйонером. Мільярди душ тріпотіли, наче примари, на лискучій поверхні величезного чорного капота. У далекій Ефіопії люди з дизентерією, схилившись навкарачки над ямами, ослаблені й напівживі, розгортали покинуті туристами примірники «Бізнес Вік» і бачили там його обличчя або ж подібні. Проте мені здається, небагато таких облич, як у нього, з різким профілем, що змушує згадати латинське слово rapax[274] або ж одного з ошалілих, свавільних королів, які виносять смертні вироки, з полотен Руо[275]. Ми проїхали вибудувані ним кондомініуми «Пеоні» та «Трамбул Армз». Оглянули численні будівельні проекти.

— «Пеоні» мене мало не добили. Архітектор намовив розмістити плавальний басейн на даху. Ми мусили докуповувати ще тонни й тонни бетону, не кажучи вже про те, що довелося розширити межі будівельного майданчика на цілий фут. Ніхто так і не дізнався, і я позбувся цього клятого об’єкта. Мені довелося списати стос паперу, — він мав на увазі оформлення другої заставної. — Послухай, Чаку, я знаю, що тобі потрібні прибутки. Та шалена баба не вгамується, поки не матиме твоєї печінки у морозилці. Я здивований, справді здивований, що ти не відклав собі трохи грошенят. Ти, певно, ненормальний. Люди ж, мабуть, винні тобі кругленькі суми. Ти чимало вклав у цього Зіттерблума з Нью-Йорка, який обіцяв захистити твої прибутки від дядька Сема. Він добряче тебе нагрів. Ти не побачиш від нього ні гроша. Але інші, певно, винні тобі тисячі. Зроби їм вигідну пропозицію: віддайте половину, але готівкою. Я навчу тебе відмивати гроші, і ми зробимо так, що вони «загубляться». А тоді ти поїдеш до Європи й залишишся там. Якого дідька тобі бути в Чикаґо? З тебе ще не досить того нудного міста? Для мене воно не було нудне, бо я не сидів удома, а був у вирі подій. А ти? Ти встаєш, визираєш надвір, там понуро, ти засуваєш штори і береш до рук книжку. Місто гуде, але ти його не чуєш. Якщо таке життя не доконало твого клятого серця, то воно у тебе залізне. Послухай, я маю ідею. Ми разом купимо будинок на Середземному морі. Моїм дітям треба вчити іноземну мову, набиратися трохи культури. Ти можеш бути їхнім