Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
По якомусь часі Мітяєви з гостем заходились снідати, тільки ж довелось їм і тут, на лоні природи, споживати не що як ті ж таки здобутки цивілізації — риб'ячі консерви, білий хліб, варені (а не сирі!) яйця. Сисой прихопив з собою й пляшину „риківки", і Перемітькові теж довелося випити.
Коли сонце пригріло так, що його стали відчувати й інші — не тільки Сисой, Перемітько запросив Раю купатись
Ах, купатись! Вона так це любить, тільки боїться починати: вода, мабуть, холодна ще...
— Ні, ось дивіться!
І Перемітько, підкинутий бажанням похизуватись перед дівчиною, відійшов трохи назад, розігнався, підкинув себе в повітря пружним рухом ніг і з розмаху полетів у воду, розбив її сонну гладінь. Спочатку його тіло, як тіло великої жаби, зашамоталось, видне, під водою, а потім зникло зовсім.
Виринув Перемітько аж на середині вже, гукнув: „Дивіться і" і, піднісши руки прямо вгору, як голуб складає крила, сідаючи, пірнув знову, щоб „дістати дна": води було з головою. Коли виринув удруге, то поплив далі, до другого берега. А там став, по пояс у воді, і, згадавши хлоп'ячі роки, як ще був пастухом на селі, склав долоні в дудку, приклав до рота й задудукав, як одуд:
— Оду-ду! Оду-ду...
Те одудукання лунко розкотилося понад водами двох річок, вдарилося луною аж там, де зводився над обрієм дубняк.
— Ну! — заохотив Раю. — Починайте вже!.. Пливіть сюди, — тут чудово...
І бризкав, хлюпав водою навколо себе, як той хлопчак-пустун.
Рая ввійшла обережно в воду, скулившись у передчутті холоду, схрестивши руки на грудях, така маленька, як дитинка, така, що потребувала опіки такого великого й мужнього, як він, той, що кликав її до себе аж на той бік. У мілкій, прозорій, пройнятій наскрізь промінням сонця од узбережжя, від її босих ніг кинувся рясний табунець дрібненької рибки — верховодок, гострими стрілочками табунець шугнув геть.
Вода була, справді, не така вже тепла. Рая, здригнувшись від її приторку, побігла далі, скрикнула раптом: „Ух!" і присіла по-жіночому по шию в воду, а потім випросталась і попливла. Перемітько кинувся наввимашки їй назустріч, і вони зустрілися посеред Самари, трохи ближче до цього берега, дві голови, що тяглися одна до одної. їхні погляди —; сріблястий Раїн і його карий, як горіх, зустрілись, сміялись і мало не прямо казали: „ти мій" і „ти моя". Навіть за руки побрались, лівими, а правими балянсували на поверхні води, правими і напругою тіл. Дві зближені обопільною симпатією істоти, первісно-щасливі.
Рая повернула назад, Перемітько поплив поряд з нею.
- Хотів би з вами поговорити, Раєчко! — раптом сказав з ніжністю в голосі.Перемітько
- Поговорити!?
Дівчина зашарілася, як молода півонія, зрозумівши, до чого ця „передмова". маєш поговорити? І кинулась пливти з більшою енергією, ні-а ткаяючи від того, що від нього їй не хотілось тікати, що ого — навпаки — тягло її з непереможною силою. Поговорити? Не знала, що на це сказати, а замість того гукнула до Маркела — щоб заличкувати перед сторонніми цей їхній секретний наміру „поговорити":
- Марочку, купайся й ти: вода чудова...
Маркел очевидячки, не поділяв її захвату й нічого не відповів. Він сидів у човні і мовчки перемотував вудки, наставившись іти ловити рибу.
Сисой теж відмовився покищо купатись: він замірився полювати". Махнувши „на прощання" молодій парі рукою, він закинув на плече ремінь рушниці й пішов туди, де дуби й очерети. Маркел майже одночасно з ним пішов у протилежний бік, туди, де звисали над водою чубки лози, стриміли з води кущі оеитнягу.
Отже, Перемітько й Рая цілком випадково опинилися віч-на-віч удвох.
Це склалося швидше, аніж вони, здавалось, сподівалися, ба й заскочило їх. Перемітько в цій ситуації навіть завагався був, подумав, чи не рано ще про це говорити, але оті слоіва „Я хотів би з вами поговорити, Раєчко, вже його зобов'язували. Він уже мусив говорити. А Рая, здавалось, зовсім злякалася цієї перспективи. Вона навіть кинулась була слідком за Маркелом, сказавши:
— І я хочу з тобою, Марочку...
Але той так роздратовано махнув на неї — назад себе — рукою, що вона знов повернулась до свого кавалера.
— То й ви любите рибу ловити? — спитав її Перемітько, спитав так, аби щось сказати, бо гарячково думав про інше: як почати про т є.
— Люблю? Ні, то я так, — заплуталась дівчина. І то червоніла, то блідла, аж оченята зайшли їй сльозами. Буквально не знала, де їй дітись. Знов порвалась була трохи чи не слідком за Сисоєм. Але Сисоя вже не було видно — сховався за лозою. Отже, їй залишалось тільки одно — оути біля свого цікавого (і любого-любого!) кавалера. Була в становищі рибки, що її краї невода загнали в гузир, з якого вже нема виходу.
...Перемітько гарячково дум.ав, як почати про т є. Головне, що він не міг почати спокійно, як воно личило стати.ому інженерові, ще такому вже й молодому. Він же, просто як той хлопчак, заходжувався біля справи! Поперше серце ні з сього, ні з того почало несамовито битись не вискочить з грудей. Аж заважало нормально дихати, подруге, язик, ніби лемішку мішав у роті — такий став неповороткий. І слів відповідних бракувало.
— „А, чорт!" — подумав з досадою про себе. А Раї сказав зміненим голосом:
— Сядьмо ось тут!
І вказав на край твердого ґрунту, порослого пирійцем обірваного тераскою, на якій зручно було сидіти, — на пирі-єць сісти, а ноги поставити в теплий чистий пісочок.
Та Рая зразу не сіла: метнулась швиденько до речей взяла сухий рушник і накинула собі на
