Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Посідали. Але й тепер Перемітькові не легко було перейти до того, що мав сказати цій дівчині. Узяв для чогось суху лозинку в руку,покрутив її в повітрі, а тоді сказав:
— Читайте, Раїчко, що я буду писати...
І почав писати повільно на піску, скидаючи поглядом на Раю:
— „Я... вас... люблю"...
Рая заздалегідь захвилювалась, а як прочитала останнє слово, спалахнула, злякалась, спустила очі собі на коліна. А руки самі собою , без її свідомости м'яли край рушника.
— Що ви на це скажете? Га?
Говорити йому й далі було трудно. Тож він, не чекаючи Раїної відповіді, узяв її за руку, а другою обійняв за плечі й прихилив до себе, тепло-мокру, гарячу там, де голе тіло. Ког ли він, інстинктивно оглянувшись, чи їх не підглядає хто, поцілував її ніжну щічку, вона тремтливо припала до нього. А далі він став цілувати своє кохання в гарячі, по-дитячому розтулені губки, в очі...
— І одружимось, еге ж? Чи так, моя горличко?
Рая скидала на нього віддано синьоцвіт оченят, поглядом — не словами — виявляла згоду.
А потім вони встали, побралися аа руки й почали ходити понад берегом, ховалися за лози, щоб ніхто не бачив їхнього щастя.
— ...Одружимось, — казав Перемітько, тепер уже Раїн „Паівлусь". — А тільки, що твої брати скажуть? Чи не будуть проти?
І він розповів їй про вранішній Маркелів вибрик — як той „не радив" йому „важити" на сестру. І про те, що взагалі Маркел чомусь вороже до ньогоставиться.т ба було бачити, як дівчина запалилася гнівом! Як у її оченятах застрибали злі вогники. Що брати ска-жуть. л згоджуватись чи не згоджуватись на шлюб доч-МОЖгГгестри!
її гарнил. „хнє до цього діло? це не старий режим?, щоб
А тому дурневі Маркелові вона скаже... Отже вона була вже цілком по стороні свого коханого ппхи чи не зненавиділа рідного брата. Але Перемітько попросив її нічого Маркелові про ту сутичку не казати, щоб не вийшло ще більшої сварки... _
Ні вона скаже! Вона не потребує його дурної опіки... І тільки як „Павлусь" удруге попросив її не казати, неохоче
згодилась... . .
їм треба вже було говорити тихіше, бо публіки на березі ставало дедалі густіше. А якийсь галасливий гурт чоловіків та жінок отаборивсь зовсім близько біля них, розіклавши свої їства та напої під сусіднім кущем- шелюги. Перемітька це так обурило (хоч з якої речі? хіба це його берег?), що він розігнавсь до них, щоб сваритись. Хотілося й перед дівчиною показати — такий був у глибу його істоти поштовх __що відтепер він її взяв під свою оборону.
— Що вам місця мало? — хотів був сказати тим нахабам, що тут розіклались?...
Але, підійшовши до гурту, відмовився від свого заміру. Це був гурт професорів та викладачів металюргійноґо інституту, переважно жидів, а серед них він пізнав (люди пороздягані, і тому не зразу видно) завідувача навчальної частини Самсона Ліпшиця, що з ним був знайомий. Отож замість щоб сваритись, він мусив подати йому руку, а той познайомив його з усім товариством.
— Ви з ким? — зразу спитала його одна тілиста жидівка, виразно з ним кокетуючи. — 3 дівчиною? Приєднуйтесь до нас! У більшому гурті веселіше...
Перемітько подякував, сказавши, що в них своя група, і повернувся до Раї. Та й було йому „найвеселіше" тепер не в гурті, а вдвійку з дівчиною. Йому, як і їй також...
Незабаром прийшов і Сисой, приніс впольовану дичину — підстреленого, але ще живого куличка, що злякано водив намистинками очей.
— Ну, навіщо ти його? — з докором сказала Рая, гладиліа голівку невинної пташки. — Та хоч би ж убив, а то тільки поранив, щоб мучився...
Справді, це була непотрібна жорстокість, і Сисой, як показалось Перемітькові, ніяково посоловів. — „За революції людей убивав, — подумав, — а тепер пташки шкода... От що значить — часи змінилися!"
Щоб виправдати Сисоя перед сестрою, Перемітько сказав жарт: коли рушниця була набита, то мусила вистрілити... Сисой вдячно на нього глянув.
Маркела, що прийшов з рибою на юшку, Перемітько зустрів поглядом переможця, мовляв, „отепер спробуй свари* тись... будеш мати справу з сестрою"...
А на Раю те, що сталося, так подіяло (вона була підце. сено радісна, балакучіша, взяла в Маркела рибу й почала чистити та розчиняти), що на це не могли не звернути уваги й обидва брати. Перемітько спостеріг навіть, що Сисой глянув на сестру раз чи два так, щоб вона не завважила. Тільки на його розіпрілому, гливкому виду не можна було добачити схвалює він це чи ні. Але черговий Маркелів напад на Перемітька, що стався вже під час обіду, виразно показав, що той був „проти". Коли на якусь мить зайшла в товаристві мовчанка, він, Маркел би то, випалив одним духом, не дивлячись Перемітькові в вічі (тому й не зразу зрозуміли, до кого мова):
— Ви, здається, цікавитесь справами петлюрівської церкви?
Перемітько глянув недомисле'нно спочатку на Сисоя, а потім на Маркела. Спитався:
— Це ви до кого?
— До того, хто цікавиться петлюрівською церквою...
— Ви хочете сказати — автокефальною?
— Це однаково... Я вас там бачив.
Іншим разом це була б для Перемітька дуже слизька ситуація, а тепер, коли він мав за собою їхню сестру, він — хоч це й коштувало йому не абиякої напруги — сміливо відпарував:
— То, виходить, і ви там були? Отже, ми з вами — обоє рябоє!
Важкодум Маркел не
