У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Ївга.»
Янчук кілька разів перечитав того листа і розпікся, як на вертелі. І від оголеної щирості «одаліски» Югини, і від недавнього перебування тут доцентки Фатіми з її точними й гострими виказуваннями, і від колишніх безпосередніх Лесиних пестощів і голублень... Його оголену уяву крутило на швидких віражах-каруселях солодкого кохання, завмирала в немочі, мліючи, його душа, спинялося серце й німів мозок...
«Мушу таки знайти її й порозумітися, — повторював про себе уже в напівсні Петро. — Невідкладно, конче, обов'язково!»
Із відкритого вікна його врешті приспали шепотливі легати літа й замузичена цвіркунами тиша пізньої запівночі...
Перепелині батоги і солов'їні трелі
Секція 10
Лесині батьки, незважаючи ні на що, незмінно-вперто вважали Петра Янчука «вуличником і босяком», заборонивши дівчині навіть бачитися з ним, не те, що кохатися. Всі надії вони покладали на лікаревого сина Миколу — «вихованого, забезпеченого, що свого доможеться у житті, якому ще й батько допоможе». Правда, по отих двох ґвалтівних експертизах у гінеколога, із яких вони зробили висновки лише про стійкість дочки, але не про порядність «причепи» Петра, та по доччиному протесті з погрозою, від яких мати вечорами безперестанно молилася до ікон, аж так переслідувати Лесю вони перестали, але здивування від того, що якийсь «вуличник» зумів закрутити голову їхній наймудрішій і найвродливішій «лялі», не проходили і тоді, як вона стала студенткою фармінституту.
Леся, хоч і не крилася від батьків, ганьблячи Миколу, але й не розповідала всього про Петра, як досі, і мати, випитуючи її і нічого не дізнаючись, лише потай часто хрестила доньку, молячись, щоб було правдою те, що анонімно написали їй про Лідину опікунку Югину. «Матір Божа, спаси нашу доню від отого, прости, Господи, циганкуватого волоцюги!.. Пречиста Діво, звільни нам дочку від нього, молю тебе, Всевишня!»
Та якось мати крадькома знайшла у Лесинім портфелі Петрову фотографію і перечитала на ній написане, геть оторопівши. Сиділа й дивилася на його образ довго мовчки. Він таки був куди вродливіший за Миколу, хоч і лякав отим чубом та ще рубцем на шиї. Толк у красі вона знала — сама колись смертельно полюбила отакого ж «заброду». Слава Богу, що вони тоді розлучилися, зроду б із ним отак не жила, як із Антоном тепер. Тільки пташиного молока в них і немає, ходить за нею закоханим по досі, аж диву даєшся!
«Микола таки господарський син, а цей, подумати тільки, покидьок, а обворожив мою Лесюню! І чим же? Може кучмою чуба чи великими банькатими очима?.. Ні-ні! Вони, темне і світле, одне одному ніяк не пасують! — уже вкотре робила висновок, хрестячись. — Внучата будуть русими, як баба Миколи, бо ж онуки більше дідівські, ніж батьківські риси успадковують...»
Поки Леся жила біля бабусі по матері, була вільнішою, бо та постійно докоряла доньці, заступаючись за Петра: «Забула, Саню, своє, ніби й не було його! Знай, онука моя — і мудріша, і вродливіша за тебе колишню, то хай собі любиться, як їй хочеться, — напучувала вона дочку, а більше зятя. — Від долі не втечеш, перечити їй — тільки життя ускладнювати, а воно лиш раз нам дається.»
Отож, молодята любилися до часу, поки не нахлинула повіддю підступна армія, а з нею й Янчукове каліцтво, про яке Леся так і не змогла нічого певного узнати ні від Лідуні, ні від Оленки і Гриця... Як тільки Петра забрали, ніби на пожежу, Леся отримала анонімку. Щоб перевірити її, вона провідала свою співкурсницю в Соснівці, від якої дізналася, що «Петро Янчук має дуже дружні стосунки з Югиною Гончак», а відвідавши Ліду, сумнівів щодо Петрової зради вже не мала, тож почувалася ображеною до глибини душі, «заціпилася» й на Петрові листи не відповідала, хоч і безмежно тужила за ним...
Якось при зустрічі Оленка замість співчуття подрузі докорила їй, що оберігаючи свою цноту, та втратила такого нареченого, не вірячи, що Янчук беріг Лесю від себе більше, аніж вона себе сама.
— Хлопців не втримаєш цілунками, Лесю, лише співжиттям, — переконувала вона посестру, як ніби більш досвідчена.
І Гриць, на правах досвідченішого, наставляв Янчука під час сесій у Дніпропетровську, як милися разом у лазні.
— Не обділив тебе Бог, бачу, а возишся з Лесею, як із писаною торбою!.. Прив'язати її зможеш лише співжиттям, тож як лиш вирвешся з армії, невідкладно те вчини, моя тобі щира порада!
— Не сперечатимусь, може й так, але я не хочу зв'язувати ні себе, ні її, поки не станемо на ноги... Голий же й голодний, кінці з кінцями ледве звожу і сестра на голові в мене, — відповів він тоді товаришеві, будучи переконаним, що чинив порядно й чесно, бо душею не зраджував коханій, а тіло... Тіло «змиється», Югину ж не силував, лише пішов їй назустріч в обставинах...
Тим часом Леся, перебуваючи серед студентів, говорила «приставальникам», що одружена, а чоловік її в армії, хоч і потребувала більше не фізичного, а душевного захисту. Леся не знала обставин Петрового перебування на фронті, а потім у клініці і все частіше почувалася винною перед ним, тож урешті вирішила все з'ясувати.
Приїхавши на літні канікули на бабусине обійстя, яке було їй заповідано, Леся чимало часу потратила на поління грядок, але й за роботою, і вечорами на зустрічах зі співучим Панасом, що ніби прилип до неї, постійно думала про Петра, переконуючись, що перед ним таки завинила. Стримувало й лякало її лише його каліцтво, через яке, можливо, він і не намагався зустрітися з нею, розум її противився зв'язувати життя з інвалідом.
Близилася середина серпня, вечори й ночі до тілесного трепету вимагали кохання, і Леся якоїсь неділі
