Щиголь - Донна Тартт
Власне кажучи, на цих обідах, приємних і цікавих — бо приємними й цікавими були гості Гобі, — я постійно потерпав, що прийде хтось із тих людей, хто бачив мене в Барбурів. Я почувався винним, що досі не зателефонував Енді. А проте після того, що сталося в мене з його батьком на вулиці, я соромився повідомити його, що знову перебуваю в місті, де не маю власного житла.
А крім того — хоч це було й не так важливо, — я був стурбований насамперед тим, як я познайомився з Гобі. Хоч він ніколи не розповідав у моїй присутності історію про те, як я з’явився у нього в дверях, мабуть, тому що відчував, що мені було б не дуже приємно це чути, проте декому він усе ж таки її розповідав, і я його через це не звинувачував — історія була надто цікавою, щоб не розповісти її нікому.
— Вона здається цілком природною, якщо ви знаєте Велті, — сказала великий друг Гобі місіс Дефріз, яка торгувала акварелями ХІХ століття і, попри свій тугий одяг та сильні парфуми, любила обійматись і мала притаманну старим леді звичку тримати вас за лікоть або поплескувати, коли говорила. — Бо, мій любий, Велті був агораманіяк. Він любив людей, знаєте, любив ринкову площу. Любив усю ту метушню. Оборудки, товари, розмови, обмін. Це в ньому залишився спогад від Каїра його дитинства, я завжди казала, він був би щасливий, якби йому довелося ходити в пантофлях і розхвалювати килими на мусульманському базарі. Він був наділений даром антиквара — знав, що, де й кому належить. Який-небудь чоловік зайде до нього в крамницю, не маючи наміру щось купувати, а тільки щоб, скажімо, перечекати дощ, а він запропонує йому філіжанку чаю — і, дивись, через певний час той чоловік уже відвантажує обідній стіл, щоб надіслати його до Де-Мойну. Або студент заблукає до його крамниці, щоб помилуватися товаром, а він винесе йому недорогу гравюрку. Усі були щасливі, були задоволені. Він знав, що не кожен спроможний купити велику й дорогу річ, але розумів, що головне — збіги, які дозволяють знайти для речі правильну домівку.
— Атож, і люди довіряли йому, — сказав Гобі, заходячи до кімнати з наперстком хересу для місіс Дефріз і зі склянкою віскі для себе. — Він завжди казав, що саме каліцтво зробило його добрим торгівцем, і, думаю, в цьому була якась істина. «Симпатичний каліка». У нього, мовляв, немає власних інтересів. Стоїть осторонь і чекає, поки до нього звернуться.
— О, Велті ніколи осторонь ні від чого не стояв, — не погодилася місіс Дефріз, узявши склянку з хересом і приязно плескаючи Гобі по рукаву, на її пергаментній руці зблиснули грановані трояндою діаманти. — Він завжди перебував у гущі життя, нехай він буде благословенний, завжди весело сміявся, ніколи ні на що не жалівся. У всякому разі, мій любий, — сказала вона, обертаючись до мене, — ти не сумнівайся. Велті чудово знав, що він робить, коли віддав тобі перстень. Бо, віддавши його тобі, він спрямував тебе до Гобі, зрозумів?
— Авжеж, — сказав я і так розхвилювався, почувши ці слова, що вийшов на кухню.
Бо ж він віддав мені не тільки перстень.
VIII
Ночами в колишній кімнаті Велті, яка була тепер моєю кімнатою і де його окуляри для читання й авторучка досі зберігались у шухлядах столу, я лежав не засинаючи, схвильований, і дослухався до шуму з вулиці. У Веґасі я думав про те, що коли мій батько або Ксандра знайдуть картину, вони можуть не зрозуміти, що це таке, принаймні спочатку. Але Гобі зрозуміє. Знову й знову перед моїми очима розгорталися сценарії, коли я приходив додому й зустрічався з Гобі, який чекав на мене з картиною в руках: «Що це таке?» — і не було ніякого обману, ніяких хитрощів, ніякого лукавства, які могли б уберегти мене від катастрофи; і коли я падав навколішки й засовував руки під ліжко, хапаючись там за наволочку (я так робив наосліп і з непередбачуваними перервами, аби переконатися, що вона досі там), я робив це таким швидким рухом, ніби вихоплював надто гарячий обід із мікрохвильовки.
Пожежа в будинку. Візит дезінсектора. Червоними літерами написане слово ІНТЕРПОЛ у «Базі даних про втрачені твори мистецтва». Якби комусь заманулося робити висновки, то перстень Велті став би певним доказом того, що я перебував у тій самій галереї, де висіла моя картина. Двері до моєї кімнати були такі старі й так нерівно трималися, що я підпер їх залізною підпорою. А що як під впливом якогось несподіваного імпульсу Гобі заманеться піднятися нагору, аби тут прибрати? Звичайно, це здавалося нетиповим для неуважного й не особливо акуратного Гобі, яким я його знав («Ні, він не надто дбає про чистоту, він приходив у мою кімнату тільки щоб змінити простирадла й витерти пилюку», — написала мені Піппа, спонукавши мене негайно розібрати своє ліжко й сорок п’ять хвилин гарячково витирати пил у своїй кімнаті — з грифонів, кришталевої кулі, спинки ліжка — своєю чистою футболкою). Витирання пилюки незабаром стало моєю нав’язливою звичкою — настільки, що я накупив власних ганчірок для цієї роботи, хоч Гобі мав повен дім таких ганчірок; я не хотів, аби він бачив, як я прибираю, моя єдина надія полягала в тому, що пилюка не спаде йому на думку, коли йому заманеться встромити носа в мою кімнату.
Оскільки тепер я почувався безпечно, лише виходячи з дому в його товаристві, я проводив більшу частину днів у своїй кімнаті за роботою, виходячи звідти тільки поїсти. І коли він залишав дім, я плуганився разом із ним до галерей, на розпродажі маєтків, до виставкових зал, на аукціони, де стояв із ним у задньому ряді («Ні, ні, — казав він, коли я показував йому на стільці попереду, — ми повинні стояти там, звідки можемо бачити таблички»), — спочатку це видовище захоплювало, як кіно, але години через дві ставало занудним, як «Основи вищої математики».
Та хоч я й намагався (іноді досить успішно) вдавати цілковиту байдужість і блукати з ним по Мангеттену, так ніби мені було байдужісінько, куди йти, по суті, я приєднувався до нього в тому самому тривожному стані духу, що й Попчик, коли він, до розпачу самотній, постійно бігав слідом за мною та Борисом у Веґасі. Я ходив із ним на пишні обіди. Я ходив із ним на
