Щиголь - Донна Тартт

— Справжній приклад працелюбності! — сказав їй Гобі.

Я почувався ще гірше, коли він розповідав усім своїм друзям, як тяжко я працював і яким чудовим учнем буду.

— Атож, це просто чудово. Ти хіба не задоволений? І так мало в тебе було часу! Ну ж бо, зроби веселішу фізіономію, мій любий! Коли він починає навчатися? — запитала вона в Гобі.

ІІ

Приємною несподіванкою стало те, що після напружених іспитів початкова програма в коледжі була зовсім не такою складною, як я уявляв. У якомусь розумінні це була найлегша школа з тих, які мені випадало відвідувати: ніяких поглиблених предметів, ніякого бубніння про державні іспити й необхідність готуватися до вступу в Лігу плюща[126], ніякої виснажливої математики, ніхто не вимагає поглибленого вивчення мови, та й узагалі ніхто нічого не вимагає. З дедалі більшим подивом дивився я на дивовижний академічний рай, у який потрапив, і тепер зрозумів, чому так багато талановитих учнів зі шкіл п’яти районів Нью-Йорка ладні були луснути від перенапруження, аби тільки сюди потрапити. Тут не було ані тестів, ані іспитів, ані оцінок. Тут були заняття, де ти міг навчитися будувати сонячні панелі, й були семінари за участі нобелівських лауреатів з економіки, були також заняття, де все, що ти робив, — це слухав записи Тупака[127] або дивився старі епізоди з «Твін Пікс». Учні, якщо хотіли, могли організувати собі заняття з робототехніки або з історії ігор. Я міг набрати собі скільки завгодно цікавих факультативів, на яких треба було тільки написати твір у середині семестру, а в кінці — захистити проект. Та хоч я й знав, як мені пощастило, я не почував ані радості, ані навіть вдячності долі за це. Враження було таке, ніби мій дух зазнав якихось хімічних перетворень. Наче кислотний баланс моєї психіки зрушився й виштовхав життя з мене в тих вимірах, які неможливо залагодити, або перетворив живий організм на кістку, як ото відбувається з коралом.

Я міг робити те, що мусив робити і що вже робив раніше: відключаєш мозок, ломишся вперед. Чотири дні на тиждень я прокидався о восьмій, поливав себе душем, стоячи у ванні з пазуристими ніжками, біля кімнати Піппи (завіска з кульбабами, пахощі її полуничного шампуню огортали мене лукавою парою, де її присутність усміхалася всюди навкруг мене). Потім я раптово повертався на землю, виходив із парової хмари, мовчки вдягався у своїй кімнаті і, потягавши Попчика кварталом, де він шастав туди-сюди й скавучав від жаху, просовував голову в майстерню, казав «до побачення» Гобі, закидав за плечі свій рюкзак і сідав на метро, щоб проїхати дві зупинки в діловій частині міста.

Більшість учнів брали собі п’ять або шість курсів, але я обмежився мінімумом, чотирма: студійне мистецтво, французька мова, вступ до європейського кінематографу, російська література в перекладі. Я хотів також навчатися розмовної російської мови, але її початковий курс був доступний лише з осені. З глибокою байдужістю я приходив у клас, відповідав, коли мене про щось питали, виконував завдання й повертався додому. Іноді після уроків я їв у дешевих італійських та мексиканських ресторанчиках, розташованих поблизу Нью-Йоркського університету, з автоматами для гри в пінбол і пластиковими рослинами, де можна було подивитися спорт на широких телеекранах і випити пива за долар у так звані «щасливі години» (хоч для мене пиво було заборонене: було дивно повертатися в життя неповнолітнього, наче до олівців і дитячого садочка). Потім, зацукрувавшись від спрайту, щодо якого ніяких обмежень не було, я повертався до Гобі через Вашингтон-Сквер-парк із опущеною головою і на повну гучність увімкненим айподом. Через свою тривогу (віднайдений Рембрандт досі панував у всіх новинах) я мав великі проблеми зі сном, а коли несподівано лунав дзвінок у дверях у помешканні Гобі, я підстрибував, наче в усьому домі спрацювала пожежна сигналізація.

— Ти багато втрачаєш, Тео, — казала мені Сюзанна, мій соціальний педагог (усіх я мусив називати лише на ім’я, ми тут просто друзі), — саме позашкільна діяльність об’єднує наших школярів у міських кампусах. А надто школярів наймолодших. Адже їм легко загубитись у такому величезному місті.

— Ага.

Вона мала слушність: у школі я почувався самотнім. Вісімнадцятирічні та дев’ятнадцятирічні учні не спілкувалися з молодшими, і, хоч було багато школярів мого віку та ще молодших (був навіть один дванадцятирічний юний геній, що мав IQ 260), їхні життя були такими обмеженими, а інтереси такими ідіотськими й чужими для мене, що складалося враження, ніби вони розмовляють втраченою шкільною мовою, яку я давно забув. Вони жили вдома зі своїми батьками; їх турбували такі речі, як оцінки, виїзні сесії з вивчення італійської мови, літні стажування при ООН; вони мало не непритомніли, якщо при них закурити; вони були серйозними, добромисними, незайманими, дурненькими. Я мав не більше спільного з будь-ким із них, аніж із восьмирічними дітлахами з сорок першої школи.

— Я бачу, ти вивчаєш французьку мову. Французький клуб зустрічається раз на тиждень у французькому ресторані на Юніверситі-плейс. А у вівторок вони йдуть до «Альянс Франсез» і дивляться там кінофільми французькою мовою. Це могло б сподобатися тобі.

— Можливо.

Завідувач французької кафедри, літній алжирець, уже підходив до мене — коли він поклав мені на плече свою руку, я підстрибнув, наче мене збиралися різати, — і без зайвих передмов сказав мені, що керує семінаром, який може мене зацікавити, про коріння сучасного тероризму, починаючи від Фронту національного визволення та Алжирської війни — мені було бридко знати, що всі вчителі програми, здавалося, знали про те, хто я такий, заговорювали до мене, вже знаючи про мою «трагедію», як назвала це моя вчителька кінематографа місіс Лебовіц («Називай мене просто Руті»). Вона також намагалась умовити мене вступити до їхнього кіноклубу, після того як прочитала моє есе про «Викрадача велосипедів»[128]; вона також висловила сподівання, що мені було б приємно відвідувати філософський клуб, який щотижня збирався на дискусію про так звані Великі Теми.

— Що ж, можливо, — відповів я ввічливо.

— Коли я прочитала твоє есе, мені здалося, що ти прагнеш проникнути туди, що я називаю, за браком кращого терміна, метафізичною територією. Наприклад, чому добрі люди страждають, — сказала вона, а я дивився на неї порожнім поглядом. — І чому доля така непередбачувана. У твоєму есе йдеться не так про кінематографічні принципи Де Сіка, як про фундаментальні хаос і непевність світу, в якому ми живемо.

— Не знаю, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку, що запала між нами.

Невже моє есе було справді про такі речі?