Щиголь - Донна Тартт
— Розбудити його?
— Чекай, — сказав я, звертаючись наполовину до неї, наполовину до батька, який швидко розчинився в темряві, за розбурханим натовпом уболівальників на стадіоні по той бік високої брами. Коли я начепив окуляри, то побачив, що Піппа прийшла до мене в пальті, певно, вона готувалася вийти з помешкання.
— Пробач, — сказав я, затуливши рукою очі, засліплений світлом лампи.
— Ні, це ти мені пробач. Розумієш, я… — вона відкинула пасмо волосся з обличчя, — я їду звідси й прийшла попрощатися.
— Попрощатися?
— Авжеж. — Вона зсунула брови й подивилась у двері на Гобі (який щез) і знову на мене. — Одне слово, — у її голосі немовби пролунала легка паніка, — я повертаюся. Сьогодні вночі. Хай там як, а мені було приємно з тобою побачитись. Я сподіваюсь, у тебе буде все добре.
— Вночі?
— Так. Я вилітаю зараз. Вона влаштувала мене в школу-інтернат, — пояснила вона, бачачи, з яким подивом я дивлюся на неї. — Сюди я прилетіла на День подяки. І побачитися з лікарем. Ти пам’ятаєш?
— Звісно, пам’ятаю.
Я пильно дивився на неї, сподіваючись, що досі сплю. «Школа-інтернат» звучало як щось знайоме, але я думав, вона мені приснилася.
— Авжеж. — Схоже, вона теж була спантеличена. — Шкода, що ти не приїхав сюди раніше. Гобі куховарив, і ми мали безліч гостей. У всякому разі, я була дуже рада, що змогла приїхати, — мені треба було добути дозвіл від доктора Кеймензінда. У моїй школі немає канікул на День подяки.
— А чому?
— Вони його не святкують. Ну, можливо, готують індичку чи щось подібне для тих людей, які хочуть його святкувати.
— Що це за школа?
Коли вона повідомила мені назву, напівіронічно скрививши рот, я був шокований. Інститут Монт-Гефелі був школою у Швейцарії (Енді казав, що цей навчальний заклад одержав акредитацію з великими труднощами), де навчалися найтупіші й найобмеженіші дівчата.
— Монт-Гефелі? Справді? Я думав, це школа для… — сказати «психічно неповноцінних» було б помилкою, — дуже крутих учениць.
— Розумієш, тітка Марґарет запевняє мене, що я звикну. — Вона намагалася погратися з жабою орігамі на моєму нічному столику, але та не хотіла стрибати й сиділа, нахилившись в один бік. — А краєвид там схожий на гори, зображені на коробці Каран д’Аш. Засніжені вершини, квітучі луки й усе таке. А все інше подібне до сцен у європейських фільмах жахіть, де майже нічого не відбувається.
— Але ж…
Я відчував, що нічого не розумію, а може, досі сплю. Я знав лише одну людину, яку віддали навчатися в Монт-Гефелі, сестру Джеймса Вільєрса Доріт Вільєрс, і розповідали, що її послали туди за те, що вона штрикнула свого бойфренда ножем у руку.
— Так, це дивне місце, — сказала Піппа, окинувши кімнату знудженим поглядом. — Школа для шизиків. Але з моєю травмою голови я не можу претендувати на кращі школи. Вони мають власну клініку, — сказала вона, стенувши плечима. — Лікарів, які належать до штату. Лікування там серйозніше, ніж ти можеш собі уявити. Після того як мені дісталося по голові, я маю, звичайно, проблеми, але я ж не божевільна, не краду в магазинах.
— А й справді, — я намагався викинути зі своєї голови фільм жахіть, — Швейцарія? Це ж круто.
— Якщо ти так вважаєш.
— Я знав дівчину на ім’я Леллі Фаулкс, яка навчалася в Ле Розі. Вона розповідала, що їм кожного ранку давали шоколад.
— А от нам не дають навіть джему до тостів. — Її рука була веснянкуватою і блідою на тлі чорного пальта. — Його одержують лише дівчата з харчовими розладами. Якщо ти хочеш цукру до чаю, то мусиш красти пакетики з кімнати медсестер.
— Он як… — Усе гірше й гірше. — Ти знаєш дівчину на ім’я Доріт Вільєрс?
— Ні. Вона там була, але потім її відіслали кудись інде. Здається, вона намагалася подряпати комусь обличчя. Вони тримали її під замком протягом певного часу.
— Що?
— Це не так страшно, як звучить. Це будинок, схожий на ферму, який вони називають Ла Ґранж, — сказала вона, потерши ніс. — Там порядкують молочарки й панує атмосфера штучного села. Приємніше, ніж у гуртожитку. Але на дверях там сигналізація, і вони мають охоронців.
— Ага. — Мені пригадалася Доріт Вільєрс — кучеряве золотаве волосся, порожні блакитні очі, як у химерного різдвяного янгола з ялинки, і я не знав, що сказати.
— Саме там вони утримують справді божевільних дівчат. У Ла Ґранж. Мене оселили в Бессоне, з групою франкомовних дівчат. Намір був такий, щоб я швидше вивчила французьку, але вони просто не розмовляють зі мною.
— Ти повинна їй сказати, що тобі там не подобається! Своїй тітці.
Вона зробила гримасу.
— Я їй казала. Але вона тоді починає розповідати мені, як дорого їй це обходиться. Або каже, що я ображаю її почуття. Зрештою… — сказала вона напружено, озираючись через плече, і я радше відчув у її голосі, аніж почув, — мені пора йти.
— Угу, — сказав я після дурманної паузи.
Удень і вночі моя гарячка була забарвлена відчуттям того, що вона перебуває в домі, щастя напливало на мене від одного звуку її голосу в коридорі, від її ходи: ми з нею поставимо намет із ковдр, вона чекатиме мене на ковзанці, радісне гудіння лунало на думку про те, чого ми тільки не зробимо, коли я одужаю, — а насправді мені здавалося, ми вже щось робили разом, наприклад, низали намисто з райдужних цукерок під музику «Belle and Sebastian» по радіо, а потім блукали під аркадами уявного казино на Вашингтон-сквер.
Я помітив, що Гобі непримітно чекав у коридорі.
— Пробач мені, — сказав він, подивившись на годинник. — Мені дуже не хотілося б квапити тебе…
— Я все розумію, — сказала вона. А мені: — Отже, до побачення. Сподіваюся, ти скоро одужаєш.
— Стривай!
— Що? — запитала вона, напівобернувшись.
— Ти ж приїдеш на Різдво, правда?
— Ні, приїду до тітки Марґарет.
— Коли ж тоді ти приїдеш сюди?
— Не знаю. — Вона стенула одним плечем. — Можливо, на весняні канікули.
— Піпс, — сказав Гобі, хоч насправді він звертався не до неї, а до мене.
— Іду, — відповіла вона, відкинувши з обличчя пасмо.
Я чекав, поки почув, як зачинилися парадні двері. Тоді я підвівся з ліжка й відсунув штору. Крізь запилюжену шибку я дивився, як вони спускаються сходами. Піппа в шапці й замотана рожевим шарфом ішла поруч із високою, добре вдягненою постаттю Гобі.
Кілька
