Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
зможемо зустрітись?

— А тут! Приходь сюди швидше! Ти знаєш будинок? Квартира на третьому поверсі.

— Та я знаю. А справді можна? Що скажуть твої господарі?

— А я сама вдома. Ноймани поїхали відпочивати. Сьогодні ж субота. Приходь!

— Зараз.

Керн поклав слухавку й озирнувся навкруги, наче прокинувшись Зі сну. Крамничка раптом здалася йому зовсім не тією, що допіру. Він повернувся до прилавка.

— Скільки з мене за телефон?

— Десять раппенів.

— Усього десять раппенів?

— А що, хіба дешево? — Жінка взяла з прилавка монетку. — Не забудьте свої сигарети.

— Ой, справді… дякую.

Керн вийшов на вулицю. «Тільки не бігти! — думав він. — Це буде підозріло. Треба взяти себе в руки. Штайнер теж не побіг би. Піду собі просто, щоб ніхто нічого не подумав. Але ж іти можна й швидко! Майже так, як і бігцем бігти…»

Рут уже чекала його на сходах. У напівтемряві Керн розглядів її невиразну постать.

— Обережно! — квапливо сказав він. — Я брудний. Мої речі ще на вокзалі, я не міг помитися й переодягтись.

Рут не відповіла. Вона стояла на майданчику, нахилившись уперед, і ждала його. Керн кинувся до неї, перестрибуючи через дві-три сходинки, і нараз дівчина опинилась у нього на грудях, справжня, тепла, жива, більш ніж жива!

Рут безмовно пригорталася до нього, він чув її віддих, волосся її лоскотало йому щоку. Керн стояв нерухомо, а півморок довкола неначе хитався. Потім він помітив, що Рут плаче, й поворухнувся. Дівчина, не випускаючи його з обіймів, похитала головою.

— Нічого, нічого. Я вже й не плачу.

Десь унизу відчинилися двері. Керн потихеньку, майже непомітно повернувся, щоб можна було бачити сходи. Почулися чиїсь кроки, тоді клацнув вимикач і стало видно. Рут сполохано випросталась і потягла його до дверей:

— Заходь! Заходь швидше!

Вони посідали у вітальні квартири Нойманів. Керн давно вже не бував у нормальній людській квартирі. Вітальня, обставлена по-міщанському, без великого смаку — пишні меблі з червоного дерева, новенький перський килим на підлозі, оббиті репсом стільці, на лампах абажури з барвистого шовку, — однак здалася Кернові справжнім міражем мирного життя, острівцем безпеки.

— Твій паспорт давно прострочений? — спитав він.

— Півтора місяця, Людвігу.

Рут вийняла з буфета дві чарки й пляшку.

— А ти зверталася, щоб продовжили?

— Аякже. Ходила в консульство, тут, у Цюриху. Відмовили. Та я й. не сподівалась нічого іншого.

— Я,'по суті, теж. Хоча, правда, й трошечки сподівався на чудо. Бо ж ми антидержавні елементи. Небезпечні вороги. Є чим пишатись, еге ж?

— А мені байдуже, — сказала Рут і поставила чарки та пляшку на стіл. — Тепер я з тобою зрівнялась — ніяких переваг не маю, от і гаразд.

Керн засміявся, обняв її за плечі й кивнув на пляшку:

— Це що? Коньяк?

— Атож. Найкращий коньяк Нойманів. Я хочу випити з тобою за те, що ми знову разом. Мені так тяжко було без тебе, просто жах. І так жахливо було знати, що ти в тюрмі. Вони били тебе, негідники, бандити! І все через мене!..

Рут дивилась на нього, всміхаючись, але Керн відчував, що вона схвильована. Голос її звучав майже гнівно, і рука тремтіла, коли вона наливала коньяк у чарки.

— Це було жахливо! — сказала дівчина ще раз і подала йому чарку. — Але ж тепер ти знову зі мною!

Вони цокнулись чарками.

— Нічого там страшного не було, — відповів Керн. — Нічогісінько, слово честі!

Рут одним духом вихилила свою чарку й поставила на стіл. Тоді обняла Керна й поцілувала.

— Тепер я тебе не відпущу! — прошепотіла вона. — Ніколи!

Керн не зводив з неї очей. Він ніколи ще не бачив її такою. Дівчина зовсім змінилась. Те чуже, що часто якоюсь тінню досі стояло між ними, щезло. Тепер вона вся розкрилася перед ним, і Керн уперше відчув, що вона всім серцем приросла до нього. Досі він ніколи не був цього певен.

— Рут, — сказав він, — як мені хочеться, щоб зараз розкололася стеля, надлетів літак і забрав нас на якийсь кораловий острів із пальмами, де ніхто не знає, що таке паспорт і дозвіл на проживання!

Дівчина знов поцілувала його.

— Боюся, Людвігу, що й там уже це знають. Серед пальм, напевне, стоять форти й гармати, у лагунах — крейсери, і варта там ще пильніша за цюрихську поліцію.

— Либонь, так воно й є. Ну, вип’ємо ще по одній, — Керн узяв пляшку й поналивав чарки. — Але й у Цюриху досить небезпечно. Довго тут навряд чи продержишся.

— Ну, то давай чкурнемо кудись!

Керн окинув поглядом кімнату, дамастові штори, крісла, лампи під жовтими шовковими абажурами.

— Рут, — сказав він, — це чудесно — мандрувати удвох із тобою, нічого іншого я и уявити собі не міг. Але оцього всього, — він обвів рукою всю пишноту вітальні, — тоді вже не буде, це ти маєш знати. Будуть тільки дороги, постійне переховування, ночівля в сіні, а як інколи пощастить — нужденні пансіончики і страх перед облавою. Та ще тюрма.

— Я все знаю. Мені байдуже. І хай це тебе не турбує. Мені однаково вже не можна тут лишатися. Ноймани бояться тримати мене в себе непрописану. Вони тільки зрадіють, коли я піду від них. У мене й грошей іще трохи є, Людвігу. Я тобі помагатиму торгувати. Я недорого обходитимусь. По-моєму, я вже стала досить практичною людиною.

— Он як! — мовив Керн. — І гроші в тебе є, і торгувати помагатимеш! Іще одне слово, і я розревусь, мов стара баба. А речей у тебе багато?

— Не дуже. Те, без чого можна обійтись, залишу тут.

— Чудово. А твої книжки? Особливо ті товсті; з хімії. Теж поки що лишимо тут?

— Книжки я вже попродала. Послухалась твоєї поради, пам’ятаєш, у Празі. Не треба брати з собою нічого зі свого минулого. І не треба оглядатися назад, у те минуле. Це тільки відбирає силу й одва-гу. Від книжок усе наше лихо. От я їх і попродала. Та й тягати їх із собою надто важко.

Керн усміхнувся.

— Правду кажеш, Рут, ти стала практичною. Отже, по-моєму, нам треба податись у Люцерн. Мені це порадив Георг Біндер, великий знавець Швейцарії. Там багато іноземців, тому менше впадаєш у вічі, та й поліція не така пильна. Коли ми вирушимо?

— Позавтра вранці. Доти можна перебути тут.

— Добре. Ночувати я маю де. Треба тільки встигнути до дванадцятої години в кафе Грайфа.

— Ні в яке кафе Грайфа до дванадцятої години ти не підеш! Ти залишишся тут, Людвігу! До понеділка ми з тобою на вулицю й носа не виткнемо. А то я пропаду зі

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: