Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— А тут! Приходь сюди швидше! Ти знаєш будинок? Квартира на третьому поверсі.
— Та я знаю. А справді можна? Що скажуть твої господарі?
— А я сама вдома. Ноймани поїхали відпочивати. Сьогодні ж субота. Приходь!
— Зараз.
Керн поклав слухавку й озирнувся навкруги, наче прокинувшись Зі сну. Крамничка раптом здалася йому зовсім не тією, що допіру. Він повернувся до прилавка.
— Скільки з мене за телефон?
— Десять раппенів.
— Усього десять раппенів?
— А що, хіба дешево? — Жінка взяла з прилавка монетку. — Не забудьте свої сигарети.
— Ой, справді… дякую.
Керн вийшов на вулицю. «Тільки не бігти! — думав він. — Це буде підозріло. Треба взяти себе в руки. Штайнер теж не побіг би. Піду собі просто, щоб ніхто нічого не подумав. Але ж іти можна й швидко! Майже так, як і бігцем бігти…»
Рут уже чекала його на сходах. У напівтемряві Керн розглядів її невиразну постать.
— Обережно! — квапливо сказав він. — Я брудний. Мої речі ще на вокзалі, я не міг помитися й переодягтись.
Рут не відповіла. Вона стояла на майданчику, нахилившись уперед, і ждала його. Керн кинувся до неї, перестрибуючи через дві-три сходинки, і нараз дівчина опинилась у нього на грудях, справжня, тепла, жива, більш ніж жива!
Рут безмовно пригорталася до нього, він чув її віддих, волосся її лоскотало йому щоку. Керн стояв нерухомо, а півморок довкола неначе хитався. Потім він помітив, що Рут плаче, й поворухнувся. Дівчина, не випускаючи його з обіймів, похитала головою.
— Нічого, нічого. Я вже й не плачу.
Десь унизу відчинилися двері. Керн потихеньку, майже непомітно повернувся, щоб можна було бачити сходи. Почулися чиїсь кроки, тоді клацнув вимикач і стало видно. Рут сполохано випросталась і потягла його до дверей:
— Заходь! Заходь швидше!
Вони посідали у вітальні квартири Нойманів. Керн давно вже не бував у нормальній людській квартирі. Вітальня, обставлена по-міщанському, без великого смаку — пишні меблі з червоного дерева, новенький перський килим на підлозі, оббиті репсом стільці, на лампах абажури з барвистого шовку, — однак здалася Кернові справжнім міражем мирного життя, острівцем безпеки.
— Твій паспорт давно прострочений? — спитав він.
— Півтора місяця, Людвігу.
Рут вийняла з буфета дві чарки й пляшку.
— А ти зверталася, щоб продовжили?
— Аякже. Ходила в консульство, тут, у Цюриху. Відмовили. Та я й. не сподівалась нічого іншого.
— Я,'по суті, теж. Хоча, правда, й трошечки сподівався на чудо. Бо ж ми антидержавні елементи. Небезпечні вороги. Є чим пишатись, еге ж?
— А мені байдуже, — сказала Рут і поставила чарки та пляшку на стіл. — Тепер я з тобою зрівнялась — ніяких переваг не маю, от і гаразд.
Керн засміявся, обняв її за плечі й кивнув на пляшку:
— Це що? Коньяк?
— Атож. Найкращий коньяк Нойманів. Я хочу випити з тобою за те, що ми знову разом. Мені так тяжко було без тебе, просто жах. І так жахливо було знати, що ти в тюрмі. Вони били тебе, негідники, бандити! І все через мене!..
Рут дивилась на нього, всміхаючись, але Керн відчував, що вона схвильована. Голос її звучав майже гнівно, і рука тремтіла, коли вона наливала коньяк у чарки.
— Це було жахливо! — сказала дівчина ще раз і подала йому чарку. — Але ж тепер ти знову зі мною!
Вони цокнулись чарками.
— Нічого там страшного не було, — відповів Керн. — Нічогісінько, слово честі!
Рут одним духом вихилила свою чарку й поставила на стіл. Тоді обняла Керна й поцілувала.
— Тепер я тебе не відпущу! — прошепотіла вона. — Ніколи!
Керн не зводив з неї очей. Він ніколи ще не бачив її такою. Дівчина зовсім змінилась. Те чуже, що часто якоюсь тінню досі стояло між ними, щезло. Тепер вона вся розкрилася перед ним, і Керн уперше відчув, що вона всім серцем приросла до нього. Досі він ніколи не був цього певен.
— Рут, — сказав він, — як мені хочеться, щоб зараз розкололася стеля, надлетів літак і забрав нас на якийсь кораловий острів із пальмами, де ніхто не знає, що таке паспорт і дозвіл на проживання!
Дівчина знов поцілувала його.
— Боюся, Людвігу, що й там уже це знають. Серед пальм, напевне, стоять форти й гармати, у лагунах — крейсери, і варта там ще пильніша за цюрихську поліцію.
— Либонь, так воно й є. Ну, вип’ємо ще по одній, — Керн узяв пляшку й поналивав чарки. — Але й у Цюриху досить небезпечно. Довго тут навряд чи продержишся.
— Ну, то давай чкурнемо кудись!
Керн окинув поглядом кімнату, дамастові штори, крісла, лампи під жовтими шовковими абажурами.
— Рут, — сказав він, — це чудесно — мандрувати удвох із тобою, нічого іншого я и уявити собі не міг. Але оцього всього, — він обвів рукою всю пишноту вітальні, — тоді вже не буде, це ти маєш знати. Будуть тільки дороги, постійне переховування, ночівля в сіні, а як інколи пощастить — нужденні пансіончики і страх перед облавою. Та ще тюрма.
— Я все знаю. Мені байдуже. І хай це тебе не турбує. Мені однаково вже не можна тут лишатися. Ноймани бояться тримати мене в себе непрописану. Вони тільки зрадіють, коли я піду від них. У мене й грошей іще трохи є, Людвігу. Я тобі помагатиму торгувати. Я недорого обходитимусь. По-моєму, я вже стала досить практичною людиною.
— Он як! — мовив Керн. — І гроші в тебе є, і торгувати помагатимеш! Іще одне слово, і я розревусь, мов стара баба. А речей у тебе багато?
— Не дуже. Те, без чого можна обійтись, залишу тут.
— Чудово. А твої книжки? Особливо ті товсті; з хімії. Теж поки що лишимо тут?
— Книжки я вже попродала. Послухалась твоєї поради, пам’ятаєш, у Празі. Не треба брати з собою нічого зі свого минулого. І не треба оглядатися назад, у те минуле. Це тільки відбирає силу й одва-гу. Від книжок усе наше лихо. От я їх і попродала. Та й тягати їх із собою надто важко.
Керн усміхнувся.
— Правду кажеш, Рут, ти стала практичною. Отже, по-моєму, нам треба податись у Люцерн. Мені це порадив Георг Біндер, великий знавець Швейцарії. Там багато іноземців, тому менше впадаєш у вічі, та й поліція не така пильна. Коли ми вирушимо?
— Позавтра вранці. Доти можна перебути тут.
— Добре. Ночувати я маю де. Треба тільки встигнути до дванадцятої години в кафе Грайфа.
— Ні в яке кафе Грайфа до дванадцятої години ти не підеш! Ти залишишся тут, Людвігу! До понеділка ми з тобою на вулицю й носа не виткнемо. А то я пропаду зі