Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Пізніше один селянин підвіз його трохи на возі, ще й дав добрячий шмат хліба з маслом. Переночував він знову в сіні. Ішов дощ, і Керн, перш ніж заснути, довго слухав монотонний шум, вдихаючи терпкуватий п’янкий запах вологого, спареного сіна. Наступного дня він зійшов на Арльберзький перевал і на самій верховині попався в руки жандармові. Довелося Кернові, і так уже вкрай змореному, тюпати за жандармовим велосипедом назад до Санкт-Антона. Там він замкнений перебув безсонну ніч, потерпаючи від страху — ану ж дізнаються, що він уже сидів у Відні, та відвезуть туди судити. Але йому повірили, що він прямує за кордон, і вранці ж відпустили. Щоб не впасти знову в очі жандармові своєю валізою, Керн здав її в багаж до Фельдкірха, а через день і сам дістався туди. Одержавши у Фельдкір-ху на станції валізу, він почекав до ночі, роздягся й перебрів Рейн, несучи речі над головою. Так Керн опинився у Швейцарії. Дві ночі він ішов пішки, поки не минув небезпечної зони. Потім знову здав валізу в багаж і незабаром знайшов попутну машину, на якій доїхав до самого Цюриха.
На цюрихський Головний вокзал Керн добрався пополудні, одержав валізу з багажної комори і здав її в камеру схову. Він знав адресу Рут, але не хотів з’являтися до неї серед дня. Посидівши трохи на вокзалі, Керн пішов по єврейських крамницях питати, як знайти емігрантський комітет. В одній трикотажній крамниці йому сказали адресу релігійної громади, і він пішов туди.
Прийняв його зовсім молодий чоловік. Керн сказав, що тільки вчора прибув з-за кордону.
— Легально? — спитав молодик.
— Ні.
— Документи у вас є?
Керн здивовано витріщився на нього.
— Якби в мене були документи, чого б я до вас прийшов!
— Ви єврей?
— Тільки по батькові.
— Якої віри?
— Лютеранської.
— Ах, лютеранської! Ну, то що ж ми можемо для вас зробити? Кошти у нас дуже обмежені, й ми, як релігійна громада… дбаємо, звичайно, передовсім про євреїв нашої віри, самі розумієте.
— Розумію, — відказав Керн. — 3 Німеччини мене виперли, бо в мене батько єврей. А ви тут не можете мені допомогти, бо в мене мати християнка. Комедія, та й годі!
Молодик знизав плечима.
— Дуже шкодую. Але наші фонди складаються виключно з приватних пожертв.
— То скажіть мені хоча б, де тут можна перебути день-два без прописки, — сказав Керн.
— На жаль, не можу. Не можу й не маю права. Порядки в нас дуже суворі, й ми зобов’язані їх пунктуально дотримуватись. Ідіть у поліцію, просіть дозволу на проживання.
— Ну, щодо цього я вже маю деякий досвід, — усміхнувся Керн.
Молодик, подивившись на нього, додав:
— А втім, зачекайте хвилинку, — він вийшов до сусідньої кімнати й незабаром повернувся. — Як виняток, ми можемо виділити для вас двадцять франків. Більше, на жаль, нічого не можемо зробити.
— Дуже вдячний! Я й на стільки не сподівався.
Керн акуратненько згорнув банкноту й сховав у гаманець. Це в нього були перші швейцарські гроші.
Вийшовши на вулицю, він став і задумався: куди ж тепер?
— Ну як, пане Керн? — насмішкувато промовив чийсь голос у нього за спиною.
Керн сполохано озирнувся. Позад нього стояв молодий, десь такого віку, як він, хлопець, досить елегантно вбраний, і усміхався.
— Не лякайтесь! Я теж щойно звідти, — юнак показав рукою на двері єврейської громади. — Ви вперше в Цюриху, правда?
Керн якусь мить недовірливо розглядав його, потім відповів:
— Уперше. Не тільки в Цюриху, а й взагалі у Швейцарії.
— Я так і подумав, почувши вашу розповідь. Не вельми дотепну, даруйте на слові. Навіщо було казати, що ви лютеранин? А втім, грошей вам однаково дали… Якщо хочете, я можу вас трохи чогось навчити. Звуть мене Біндер. Може, зайдемо вип’ємо кави?
— Чом би й ні. А тут є якесь емігрантське кафе абощо?
— І не одне. Ходімо в кафе Грайфа. Це недалечко, та й поліція ще не дуже знає його. Принаймні досі там ще ні разу не було облави.
Кафе Грайфа виявилося точнісінько таке саме, як кафе Шперле-ра у Відні.
— Звідки ви приїхали? — спитав Біндер, коли вони сіли за столик.
— З Відня.
— Ну, тоді вам доведеться повчитися трошечки того, що ви досі не знали. Ось що я вам скажу: ви, звісно, можете дістати в поліції тимчасовий дозвіл на проживання. Певна річ, на кілька днів, не більше; потім вас вишлють. Шансів дістати такий дозвіл без докумен-тів — уданий момент не більше двох із ста. Шансів на те, що вас вишлють одразу ж, — приблизно дев’яносто вісім із ста. Хочете ризикнути?
— Ні в якому разі.
— Правильно! Бо тут е ще один ризик: вам можуть одразу ж взагалі заборонити в’їзд до Швейцарії — на рік, на три, на п’ять років, а то й більше — як їм заманеться. І якщо ви попадетесь після цього — посадять у тюрму.
— Це я знаю, — сказав Керн. — Таке скрізь.
— Чудово. А якщо залишитися тут нелегально, ви трохи відтягнете це. Звісно, тільки до першого арешту. Це вже як зумієте і як пощастить.
Керн кивнув.
— А як тут щодо роботи?
Біндер засміявся.
— Ніяк. Швейцарія маленька країна, й у них доволі своїх безробітних.
— Отже, як і скрізь: легально чи нелегально здихай з голоду або ж порушуй закон.
— Саме так! — жваво підтвердив Біндер. — Тепер щодо географії. Цюрих — дуже гаряче місце. Надто запопадлива поліція. І що найприкріше — агенти в цивільному. Тут може протриматись тільки кваліфікована людина, не початківець. Найкраще зараз у Французькій Швейцарії,