Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Вони цокнулись — мелодійно дзенькнуло скло. Керн ковтнув холодного вина. Пригадалося: виноградний сік, Оппенгайм… Він сів до столу, за яким сиділи Фогт і Рут.
— Я вже боявся, що останні години пронидію на самоті, — мовив Фогт. — А тут здибав вас… Який сьогодні чудовий вечір! Яке прозоре осіннє повітря!..
Вони довгенько сиділи мовчки на слабко освітленій терасі. Кілька нічних метеликів настирливо билися своїми важкими тільцями об гарячу електричну лампу. Фогт, одхилившись на спинку стільця, заглибився у свої думки, тільки ясні очі поблискували на його худому обличчі. Здавалося, що сидить людина з давноминулих століть, яка байдуже прощається з життям і усім світом.
— Веселість… — задумливо, наче сам до себе, мовив Фогт. — Веселість як безтурботна супутниця терпимості зникла з наших часів. Для неї потрібно надто багато — знання, розважливість, скромність і спокійне зречення перед неможливим. Усе це відступило перед казарменим ідеалізмом, який ладен ціною будь-яких жертв удосконалити світ. А диктатори ніколи не були справді веселими людьми.
— А ті, кому вони диктують, і поготів, — докинув Керн.
Фогт ствердно кивнув і поволі відпив ковток прозорого вина. Потім кивнув на озеро, що вилискувало сріблом у місячному сяйві, та на гори, що обрамлювали його, немов глибоку коштовну чашу.
— їм диктувати неможливо, — мовив він. — І метеликам, як і листю на деревах. І їм теж ні, — показав на зачитані книжки. — Гельдерлін і Ніцше. Перший писав блискучі гімни життю, а другий вимріював божественні танці в дусі веселого Вакха — й обидва скінчили божевіллям — так, ніби природа всьому поставила межі.
— Диктатори не божеволіють, — докинув Керн.
— Що ні, то ні, — погодився Фогт. Він, посміхнувшись, підвівся. — Але й не мудрішають.
— Ви справді збираєтесь іти завтра до поліції? — спитав Керн.
— Так, піду. Бувайте здорові й спасибі вам за бажання допомогти мені. Я ще на годинку зійду вниз до озера.
Він поволі рушив уздовж вулиці. У безлюдній тиші Фогтові кроки ще чулися навіть тоді, коли його самого поглинула пітьма.
Керн озирнувся до Рут. Дівчина усміхнулася йому.
— Тобі не моторошно від усього цього? — спитав Керн.
Вона похитала головою.
— Нам з тобою треба думати Про інше, — мовив він. — Ми ще молоді і якось проб’ємося.
Днів через два з’явився Біндер, приїхав із Цюриха. Елегантний, спокійний і впевнений.
— Ну, як ви тут? — поцікавився він. — Усе гаразд?
Керн розповів йому про свою пригоду з комерційним радником Оппенгаймом. Коли дійшов до того, як просив Оппенгайма поклопотатися за нього, Біндер засміявся.
— У цьому була ваша помилка, — сказав, він. — Другої такої полохливої жаби, як цей Оппенгайм, я не зустрічав. Ну, та я ось організую проти нього каральну експедицію.
З цими словами він пішов собі, а ввечері з’явився знову, тримаючи в руці двадцятифранкову банкноту.
— Оце клас! — схвалив Керн.
Біндер здригнувся, наче його морозило.
— Неприємна це була зустріч, можете мені повірити. Пан Оппенгайм належить до тих патріотів, які все прощають батьківщині заради своїх мільйонів. Гроші можуть зробити людину страшенно безхарактерною, ви згодні зі мною?
— Безгрошів’я — теж.
— Але це трапляється рідше. Я добряче налякав його жахливими новинами з Німеччини. А він дає лише з переляку. Щоб відкупитися од своєї долі. Це не зазначено в списку?
— Ні. Там написано: «Дає, але тільки підтиском».
— Це те саме. Ну, та ми ще, може, колись зустрінемося з комерційним радником десь на широкій дорозі як колеги.
— Е, то такий, що завади викрутиться, — засміявся Керн. — А чого, власне, ви потрапили до Люцерна?
— У Цюриху стало жаркувато. Причепився до мене один детектив. А крім того… — обличчя в Біндера спохмурніло, — я час від часу навідуюсь до Люцерна забирати листи з Німеччини.
— Од своїх батьків?
— Од матері.
Керн замовк, згадавши про свою матір. Зрідка він писав їй листи. Але сам не міг діждатись відповіді, бо ж не мав постійної адреси.
— Ви любите тістечка? — згодом запитав Біндер.
— О, звичайно. А хіба у вас є?
— Є. Почекайте хвилиночку.
Він вийшов і повернувся назад із пакунком. То була картонка з невеликим, акуратно загорнутим у тонкий папір тортом.
— Сьогодні з митниці, — пояснив Біндер. — Одержали мої тутешні знайомі.
— То чого ж ви самі не їсте? — мовив Керн. — Ваша мати його сама спекла, це ж одразу видно!
— Так, вона сама спекла. Тому-то я й не хочу його їсти. Ні крихти!
— Не розумію… Боже, коли б оце я одержав торта від своєї матері. Я б їв його цілий місяць! По манюсінькому шматочку щовечора.
— Але ж зрозумійте мене! — сказав Біндер здушеним, хрипким голосом. — Вона прислала цей торт не мені! Він призначався моєму братові.
Керн витрівщив на нього очі:
— Ви ж казали, ніби вашого брата вже нема живого…
— Так, нема. Але вона про це ще не знає.
— Не знає?
— Ні. Я не можу написати їй таке. Просто не'можу. Вона помре, коли дізнається про це. Він був її улюбленим сином. Мене вона не дуже-то полюбила. Він і справді був кращий за мене. Саме тому й не витримав. А я проб’юся! Хай там що! Та ви й самі це бачите! — і він жбурнув Оппенгаймові гроші на підлогу.
Керн підняв банкноту і знову поклав її на стіл. Біндер сів на стілець і запалив сигарету. Потім вийняв із кишені якогось листа.
— Ось її останній лист. Був у цій картонці. Прочитайте — і тоді зрозумієте, яка це для мене мука:
Лист був написаний на блідо-голубому папері, м’яким, похилим почерком, наче дівочою рукою. «Леопольде, любий синочку! Вчора я одержала твого листа і так зраділа, що спершу мусила сісти й почекати, поки заспокоюся. Потім розпечатала й почала читати. Після всіх тих тривог серце моє вже не таке здорове, як було колись; ти, певно, можеш це зрозуміти. Яка я рада, що ти, зрештою, знайшов собі роботу! Навіть коли ти й заробляєш малувато, не вдавайся в розпач: як будеш старатися, то все піде на лад. А там,
