Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Керн поклав листа на стіл. Не віддав Біндеру в руки, а поклав біля нього на стіл.
— Фотокартку… — повторив Біндер. — Де ж мені дістати його фотокартку?
— Це вона лиш тепер одержала останнього листа від нього?
Біндер похитав головою.
— Він застрелився рік тому. Відтоді їй пишу я. Що два тижні. Почерком брата. Спеціально навчився підробляти його. Вона не повинна нічого знати. Цього не можна допустити. Ви як гадаєте — адже вона не повинна знати?.. — він благально дивився Кернові в очі: — Скажіть же, як на вашу думку?
— Так. По-моєму, теж, так краще.
— їй уже шістдесят років. Шістдесят, і серце в неї зовсім слабеньке. Довго вона вже не проживе. Сподіваюся, мені вдасться зробити так, що вона і не знатиме правди. Що він сам це собі заподіяв… розумієте, цього вона ніколи не збагнула б.
— Це правда.
Біндер підвівся.
— А тепер я мушу знову писати їй листа. Від нього. Напишу — тоді мені трохи полегшає. От тільки фото — ну звідки мені його взяти?..
Він забрав листа зі столу.
— Візьміть собі торт, я вас прошу! Якщо вам самому не захочеться, віддайте Рут. Вам же не обов’язково розповідати їй, що з ним пов’язано.
Керн завагався.
— Таке добре печиво… — мовив Біндер. — Я лише невеличкий шматочок відріжу… от стільки… — він вийняв з кишені ножик, одрізав тоненьку скибку з самого краю торта і поклав її в конверт до материного листа. — А знаєте?.. — додав потім Біндер, і лице в нього раптом стало наче у мерця: — Брат мій ніколи особливо не любив матір. Зате я… Дивно, правда ж?
І він попрямував до своєї кімнати.
Було вже близько одинадцятої вечора. Рут із Керном сиділи на терасі. Згори по сходах зійшов Біндер. Він уже знову був спокійний і елегантний, як і перше.
— Ходімо зі мною в одне місце, — запропонував він. — Мені ще не хочеться спати. І не хочеться сьогодні лишатись на самоті. Усього на годину. Я знаю одне кафе, там цілком безпечно. Зробіть мені таку ласку.
Керн-поглянув на Рут:
— Ти не стомилася?
Вона похитала головою.
— Зробіть мені ласку, — просив Біндер. — Лише на годинку. Аби хоч трохи змінити обстановку.
— Гаразд.
Він повів молодят до якогось кафе-бару, де також танцювали. Рут зазирнула всередину.
— Надто вже елегантно, — сказала вона. — Це не для нас.
— Адля кого ж тоді, як не для громадян всесвіту, — зсумноюіро-нією відповів Біндер. — Та не таке воно й елегантне, коли придивитися ближче. Лише настільки елегантне, щоб у ньому не боятися детективів. І коньяк тут не дорожчий, ніж деінде. Зате музика значно краща. Це людині теж часом потрібне. Прошу, заходьте — он там уже й столик звільнився.
Вони посідали й замовили вина.
— Сумом лихові не зарадиш, — мовив Біндер, підіймаючи келих. — Тож веселімося! Життя таке коротке, а вже потім — одна шана: і тому, хто веселився, і тому, хто сумував.
— Слушно сказано, — приєднався і Керн, беручи свій келих. — Давайте просто уявімо собі, що ми справжні швейцарці, так, Рут? Люди, які мають житло в Цюриху, а до Люцерна приїхали погуляти.
Рут закивала, усміхаючись йому.
— Або туристи, — докинув Біндер. — Багаті туристи!
Він випив свій келих і замовив другий.
— А ви як — вип’єте ще один? — звернувся він до Керна.
— Трохи пізніше.
— Випийте аразу. Швидше поліпшиться настрій. Прошу вас, випийте.
— Нехай буде так.
Вони сиділи й дивились, як танцюють безтурботні люди. Там було чимало молоді, не старшої за них, і все ж вони почувалися трохи ніяково, наче троє дітей, що заблукали сюди і сидять, чужі для всіх, здивовано дивлячись на публіку. І не тільки відчуття бездомності, що ніби оповило їх сірим туманом, було тут причиною — винною була ще й їхня безрадісна юність, юність без надій і без майбутнього. «Що ж це з нами? — снувалось у Керна в голові. — Адже ми хотіли веселитись! Адже я маю все, що можу мати, навіть більше можливого, що ж це зі мною?»
— Тобі тут подобається? — спитав він Рут.
— Дуже.
Цієї хвилини зала потонула в сутінках, гіо танцювальному пляци-ку ковзнув барвистий промінь прожектора, і на. паркеті завертілася струнка й красива танцюристка.
— Чудово, правда? — сказав Біндер і заплескав у долоні.
— Надзвичайно! — Керн і собі зааплодував.
— Прекрасна музика, правда?
— Першокласна!
— А чом би вам не потанцювати удвох? — запропонував Біндер.
— Ходімо? — одразу ж підвівся Керн.
— Я не певна, що зможу, — відповіла Рут.
— Я теж не вмію. Тому нам буде легше.
Рут хвилинку вагалася, а потім пішла з Керном на пляци#. Барвисті промені ковзали по парах.
— О, якраз дали фіолетове світло, — підбадьорився Керн. — Добра нагода замаскуватись у юрбі.
Вони танцювали надто напружено, ніби соромлячись одне одного. Та поступово сміливішали, особливо коли помітили, що на них ніхто й не дивиться.
— Як гарно танцювати з тобою, — мовив Керн. — 3 тобою мені завжди відкривається щось нове й хороше. І воно не лише в тому, що ти зі мною, — все навколо стає іншим, прекрасним…
Рут сміливіше обняла його за плече, водночас притулившись йому до грудей. Вони поволі линули по паркету. Промені прожекторів обливали їх барвистим водограєм, і на хвилю забулося все на світі — у них лишилося тільки їхнє молоде, ніжне життя, не затьмарене тієї миті ні страхом, ні потребою ховатись, ні недовір’ям, та взаємний потяг.
Музика стихла. Вони повернулися до свого столика. Керн поглянув на Рут. її личко повеселішало, очі сяяли. На ньому раптом з’явився якийсь ясний, самозабутній і майже мужній вираз. «Ех, коли б можна було жити, як хочеться!..» — промайнуло Кернові в голові, і йому на хвилину стало невимовно гірко на душі.
— А гляньте-но, хто там іде! — сказав Біндер.
Через зал, прямуючи до виходу, йшов комерційний радник Арнольд Оппенгайм.
