Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Розбудив його чийсь регіт. Було вже видно, шатро згорнули. Керн підхопився. Над ним стояв Штайнер у синьому комбінезоні.
Керн одним стрибком вилетів із гондоли. Він удома!
— Штайнере! — сяючи радістю, вигукнув він. — Хвала Богові, я знову тут!
— Та бачу. Блудний син повернувся з підземель поліції! Ану, дай хоч подивлюся на тебе. Трішечки змарнів на тюремних харчах. А чого ти зразу не розбудив мене?
— Я ж не знав, чи ти ще тут.
— Та поки що тут… Але давай спершу поснідаємо. Тоді світ зразу порожевіє! Діло! — гукнув Штайнер, повернувши обличчя до фургона. — Наше хлоп’я вернулося! Треба його нагодувати як слід! — він знов обернувся до Керна. — А ти підріс. І змужнів трохи. Навчився дечого, хлопчику, за цей час?
— Аякже! Я тепер знаю, що треба добре загартуватися, коли не хочеш пропасти. І певен, що мене вони на той світ не заженуть! Крім того, навчився шити мішки й говорити французькою. І взнав, що наказувати часом буває корисніше, ніж просити.
— Немало! — всміхнувся Штайнер. — Немало, синку!
— Де Рут? — спитав Керн.
— У Цюриху. Її просто вислали, більш нічого їй не було. У Ліло листи для тебе. Вона ж наша поштова станція, у неї в одної справжні документи. Рут писала тобі на її адресу.
— У Цюриху… — повторив Керн.
— Еге ж, хлопчику. Тобі це не подобається?
Керн глянув на нього.
— Чого ж…
— Вона там у знайомих живе. Ти теж подавайся туди, от і все. Однаково тут уже помаленьку припікати починає.
— Правда…
Підійшла Ліло й привіталася з Керном так, немов він просто повернувся з прогулянки. Спокійно поставила вона тацю з чашками та кавником на стіл.
— Віддай йому листи, Ліло, — сказав Штайнер. — Він же однаково не їстиме, поки не прочитає їх.
Ліло показала рукою на тацю. Там, прихилені до чашки, лежали листи. Керн розірвав конверти, почав читати й нараз забув про все у світі. Це ж були перші листи, одержані ним від Рут. Перші любовні листи в його житті! Мов якимись чарами з нього спало все: і розчарування, що її тут нема, і тривога, і страх, і непевність, і самота. Чорні сліди пера почали світитись, фосфоресціювати. Є і в нього на світі людина, яка вболіває за ним, якій не дає спокою те, що з ним сталось, яка йому каже, що любить його! «Твоя Рут». Твоя Рут! Твоя! Це звучало майже неймовірно. Твоя Рут… Що він міг досі назвати своїм? Що належало йому? Кілька пляшечок одеколону, десяток брусків мила, одяг, що був на ньому… А тепер — людина! Ціла людина! Чорне, важке волосся! Очі! Це справді було майже неймовірно. Керн підвів голову. Ліло вже зайшла до фургона. Штайнер курив сигарету.
— Ну що, все гаразд, хлопчику? — спитав він.
— Усе. Пише, щоб я не приїздив. Щоб не ризикував більше собою задля неї.
— О, вони такі, ці дівчата! Понаписують! — засміявся Штайнер і налив Кернові кави. — Ну, снідай уже!
Він стояв, спершись на стінку фургона, й дивився, як Керн їсть. Крізь рідкий білий туман просвічувало сонце, і Керн відчував його проміння на своєму обличчі. Повітря було п’янке, як вино. Ще вчора вранці він у смердючій камері сьорбав із пом’ятої бляшаної миски теплувату юшку. А тепер його руки обвівав свіжий ранковий вітрець, і він їв білий хліб, запивав кавою, а в кишені шелестів лист від Рут, і поруч, прихилившись до стінки фургона, стояв Штайнер.
— Усе-таки в цих відсидках є й одна хороша сторона, — сказав Керн. — Після них усе здається таким гарним!
Штайнер кивнув.
— Ти радий би сьогодні ввечері вже й поїхати, еге ж? — спитав він.
Керн глянув йому в очі.
— І їхати хочеться, й лишитись хочеться. От якби можна було гуртом зібратися…
Штайнер подав йому сигарету.
— Зажди днів два-три, поживи тут. У тебе кепський вигляд. Підупав на тюремних харчах. Треба трохи від’їстися, набратися сили для бродячого життя. Краще днів кілька потерпіти, ніж потім у дорозі звалитися й попастись. Швейцарія — це тобі не іграшки. Незнайомий край — там ти можеш розраховувати тільки на себе.
— А тут у вас робота для мене знайдеться?
— Можеш підсобляти в тирі. А ввечері — на сеансах ясновидіння. Правда, мені вже довелось найняти іншого, але двоє теж не завадять.
— Добре, — погодився Керн. — Ти маєш рацію. Мені справді треба трохи оговтатись, перш ніж рушати в дорогу. Я відчуваю щось схоже на страшенний голод. Не лише у животі — у голові, в очах, скрізь. Краще спершу трохи прийти до тями.
Штайнер засміявся.
— Правильно! Он «Діло вже несе гарячі пироги. Наїдайся як слід, хлопчику. А я піду розшукаю Потіуюха.
Ліло поставила таріль з пирогами перед Керном, і той знову взявся до їжі. Згадавши про листи, він помацав кишеню.
— Ви лишаєтесь тут? — спитала Ліло.
Керн кивнув.
— Ви не бійтеся, — додала Ліло. — За Рут не бійтеся. Вона переб’ється. Я читаю вдачу по обличчю.
Керн хотів відповісти їй, що він не за те боїться. Його тільки тривожить, що Рут можуть заарештувати в Цюриху, перш ніж він дістанеться туди…
— Не біда, — сказала жінка. — Поки друг живий, усе не біда.
Це сталося через два дні, по обіді. До тиру заблукала якась компанія. Ліло саме була зайнята з групою хлопчаків, і нові стрільці підійшли до Керна.
— Ану, заряджай! Постріляємо.
Керн подав першому рушницю. Стрільці спочатку трохи постріляли у фігурки, що зі стуком падали додолу, та в кулі з тонкого скла, які танцювали в струмені фонтанчика. Тоді почали вивчати список призів і зажадали мішеней — стріляти на виграш.
Перші двоє, вибивши тридцять чотири й сорок чотири очка, виграли плюшевого ведмедика й посріблений портсигар. Третій, присадкуватий чоловік із наїжаченим чубом і густими рудуватими вуси-ками-щіточкою, цілився довго, старанно й вибив сорок вісім очок. Приятелі вшанували його захопленими вигуками. Ліло, почувши галас, зиркнула в їхній бік.
— Ще п’ять пострілів! — зажадав присадкуватий, збивши капелюха на потилицю. — 3 тієї самої рушниці.
Керн зарядив. Стрілець вибив трьома пострілами тридцять шість очок — кожним пострілом дванадцятку. Керн відчув, що срібному сервізові, недоторканній фамільній реліквії, загрожує небезпека. І він узяв одну з чарівних куль директора Потцдоха. Четвертий постріл дав тільки шість
