Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Тобто як?

— Просто просите допомоги чи під маркою рознощика?

— Волію рознощиком.

— Небезпечно. Це вважається роботою. Подвійна кара: за нелегальне проживання й за нелегальну роботу. Особливо коли на вас заявлять.

— Заявлять?

— Дорогенький, — терпляче-повчальним тоном відповів спеціаліст по Швейцарії Біндер, — на мене якось раз заявив один єврей, у котрого більше мільйонів, ніж у вас франків. Він обурився, коли я попросив у нього грошей на квиток до Базеля. Отже, якщо хочете продавати, то тільки дрібний крам: олівці, шнурки до черевиків, ґудзики, шкільні гумки, зубні щітки і таке інше. І ніколи не беріть із собою валізи, коробки чи навіть портфеля. Бувало, люди попадались на самому тільки цьому. Найкраще носити все в кишенях. Тепер, восени, це легше — можна накинути плащ. Чим ви торгуєте?

— Милом, парфумами, гребінцями, англійськими шпильками тощо.

— Добре. Що дріб’язковіший крам, то кращий заробіток. Сам я принципово не торгую, я простий ловець допомоги. Уникаю таким чином параграфів про нелегальну роботу й підпадаю тільки під жебрацтво та бродяжництво. А як у вас з адресами? Маєте що-небудь?

— Які такі адреси?

Біндер відкинувся на спинку стільця й втупив у Керна здивований погляд.

— Господи Боже! Та це ж найголовніше! Адреси людей, до котрих можна звертатись, які ж іще! Не можете ж ви ходити навмання від дверей до дверей! Так ви вклепаєтесь не пізніш як на третій день! — він почастував Керна сигаретою й провадив далі: — Я вам дам списочок надійних адрес. Три серії: правовірно-єврейські сім’ї, змішані й християнські. Ви дістанете цей список задарма. Мені самому за свій перший довелось заплатити двадцять франків. Звичайно, багато хто з цих людей уже не дає, набридло: надто часто до них звертаються. Але вони принаймні не викликають поліцію.

Він окинув оком Кернове вбрання.

— Одяг на вас як годиться. У Швейцарії про це доводиться дбати. Задля детективів. Принаймні пальто має бути пристойне, аби прикривати ним пошарпані лахи, які могли б збудити підозру. Щоправда, багато людей саме тоді не хочуть нічого дати, коли бачать на тобі хоч більш-менш пристойний костюм. А побрехеньку хорошу маєте, щоб розповідати про себе?

Скинувши на Керна очима, Біндер помітив збентеження в його погляді.

— Любий мій, я знаю, що ви тепер думаєте, — сказав він. — Я теж колись так думав. Але повірте мені: навіть викликати жаль своїм виглядом — це теж ціле мистецтво. А доброчинність — це корова, дуже скупа на молоко й туга на дійки. Дехто з моїх знайомих має напоготові три різні історії: сентиментальну, жахливу й нейтральну, залежно від смаків людини, в котрої ви хочете вимантачити кілька франків. Історії, звичайно, вигадані. Але брешемо ми тільки з необхідності. А причина ж завжди та сама: небезпека, втеча, голод.

— Я розумію, — сказав Керн. — Мене зовсім не це спантеличило. Я тільки здивувався, що ви так багато знаєте й так докладно.

— Концентрований досвід трьох років якнайзапеклішої боротьби за існування. Я проноза, це правда. Таких, як я, мало. Мій брат був не такий. От він і застрелився рік тому.

Біндерове обличчя на мить перекосилось, та зразу ж і розгладилося. Він підвівся.

— Якщо ви не маєте де подітись сьогодні, можете переночувати в мене. Я випадком знайшов на тиждень безпечну хату. Квартира одного цюрихського знайомого, який поїхав у відпустку. Знайти мене можете тут після одинадцятої. О дванадцятій у нас поліційна година. По дванадцятій будьте обережні: тоді вулиці аж кишать детективами.

— Ну й гаряче ж, либонь, тут, у Швейцарії! — сказав Керн. — Слава Богу, що я на вас наскочив. Без вас я, либонь, був би першого дня попався. Щиро вам вдячний! Ви мені дуже допомогли.

Біндер відмахнувся.

— Та це ж самозрозуміла річ серед таких знедолених, як ми. Поміж нелегальними панує майже така сама кругова порука, як і поміж злочинців. Адже будь-хто з нас може завтра сам уклепатися й теж потребуватиме допомоги. Ну, так об одинадцятій, якщо вам буде потрібно, приходьте сюди!

Він заплатив за каву, потиснув Кернові руку й упевненою елегантною ходою вийшов із кафе.

Керн сидів у кафе Грайфа, поки не стемніло. Він попросив кельнера принести план міста й вивчив по ньому дорогу до будинку, де жила Рут. Потім вийшов з кафе і швидко, у тривожному напруженні пішов вулицею. Поблукавши з півгодини завулочками тихої міської околиці, він відшукав потрібний йому будинок — великий, білий у місячному сяйві. Біля дверей Керн зупинився, глянув на масивну латунну ручку, і напруження в ньому раптом опало. Йому здалося неймовірним, що йому треба тільки піднятися сходами — і він побачить Рут. Щось надто це просто — після таких двох місяців… Він не звик, щоб у його житті щось робилося просто. Керн постояв, дивлячись угору, на вікна. А може, її немає вдома? Може, її й у Цюриху вже нема?

Керн повернувся й пішов вуличкою далі. Минувши два чи три квартали, натрапив на тютюнову крамничку й зайшов. Із-за високої шафки-вітрини до прилавку підійшла насуплена жінка.

— Пачку «Паризьєн», — сказав Керн.

Жінка кинула сигарети на прилавок, не дивлячись дістала з ящика під прилавком сірники й поклала їх зверху на пачку. Сірників було дві злиплі докупи коробочки. Побачивши те, жінка роз’єднала їх і кинула одну назад у ящик.

— П’ятдесят раппенів.

Керн заплатив, потім спитав:

— Від вас можна подзвонити?

Жінка кивнула.

— Он у кутку ліворуч телефон.

Керн узяв телефонний довідник і почав шукати номер. Нойман… Що їх тут, сотні, тих Нойманів, у цьому Цюриху?.. Нарешті він знайшов потрібного йому Ноймана, підняв слухавку й назвав у мікрофон номер. Крамарка все ще стояла за прилавком і дивилася на нього. Керн сердито повернувся до неї спиною.

У слухавці довго не озивалися. Нарешті почулося: «Алло!»

— Можна попросити до телефону фройляйн Голланд? — вимовив Керн у чорний отвір.

— А хто це питає?

— Людвіг Керн.

Телефон хвилинку мовчав.

— Людвігу… — врешті озвався голос у слухавці якось задихано. — Це ти, Людвігу?

— Я… — Кернове серце зненацька загупало, наче молот. — Це ти, Рут? Я не впізнав твого голосу. Ми ж із тобою ще ніколи не розмовляли по телефону.

— А де ти? Звідки телефонуєш?

— Я тут, у Цюриху. Говорю з тютюнової крамнички.

— Тут?

— Еге ж, на твоїй вулиці.

— А чого ж ти одразу не прийшов сюди? З тобою щось трапилось?

— Ні, ні, нічого! Я тільки сьогодні приїхав. Мені чомусь подумалось: а може, тебе вже немає в Цюриху? Де ми