У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Що стосується морфологічних особливостей, треба зауважити, що тутешнє молодше покоління тяжіє до вживання відмінкових закінчень, характерних для російської мови, наприклад, у місцевому відмінку однини іменників: „в лесу“ (не „в лісі“), „в селе“ (не „в селі“) — більше див. у роботах решти членів групи № 9.»
Якось на тижні перед від'їздом Петро знов обідав у Югини, традиційно з келишком і смачними почастунками. Ділилися новинами, говорили про хід і результати його лікування, про Ліду і його поїздку в університет. Завершили, як завжди, в ліжку, при зашторених вікнах і замкнених дверях, причому Югина милувала, пестила, голубила й обворожувала «дорогого гостя» так, ніби він не тиждень тому був тут, а принаймні рік, ніби розставалися назавжди!
— У мене передчуття, що я ось-ось тебе втрачу, що доля нас розлучить, тому й така ненаситно-жадібна, така невтолима, — залилася Югина сльозами. — Здається, як хотіла дотепер, так само спрагло хотітиму завжди мати тебе всякого, а ще будучи певна, що ти видужаєш повністю! Не знаю, як і дякувати тобі, моя надіє й радосте, за все твоє, бо пізнала коло тебе смак святого кохання, — і Югина почала пристрасно обціловувати Петрове обличчя і груди. — Знаю, що ти не мій і ніколи моїм не будеш, але все більше прив'язуюсь... Дякую тобі за насолоду і в погляді, і у словах, від яких я млію! Ні за що не докорю тобі, бо вдячна безмежно за почуття, які ти в мені пробудив, за знання, що любити по-справжньому — то неймовірне щастя!..
Янчук поїхав в університет пароплавом з Югининою валізою продуктів і третього дня зустрівся на семінарі із Грицьком Бойком та Клавою Зінько. Майже місяць вони разом слухали лекції, повторювали почуте і принагідно вичитане та здавали екзамени, причому друзі допомогли Петрові ліквідувати його попередню заборгованість, а теоретичний фольклор навіть здати наперед на «дуже добре», хоч він був радий і решті лише «заліків».
По всьому, мов гору зваливши із пліч, Янчук віддав товаришеві заборговані сто карбованців і вони утрьох присвятили день відвіданню визначних місць. Наступним передсвітом Петро із Клавою відпровадили Гриця додому в Ліски і разом попливли на палубі пароплава: вона до Кременчука, він до Черкас. По путі Янчук заносив у свій нотатник чергові ескізи до «Барвів літа» і читав готові Клаві, поки й не попрощався з нею до наступних сесій майже по-родинному. Лишившись наодинці, Петро дякував долі й не нарікав на біль та стріляння в нозі й попереку — при всіх нещастях щастя таки не полишало його!
В секретаріаті університету Янчукові вдалося відмітити дату свого вибуття на цілий тиждень пізніше, тож він вирішив влаштувати собі відпустку і перебути у сестри, а зворотного квитка для звітності напитати у пасажирів, що прибудуть тим же рейсом.
Опинившись удома, Петро пополуднував, помив підлоги, сходив у магазин-«робкоп» за продуктами і приготував вечерю на трьох. Із задоволенням клопочучись, вдихаючи п'янкі запахи жасмину й матіоли, слухаючи солов'їні вистьоби і плачі горлиць, Янчук невідривно думав про Лесю, яка в його уяві все ще писалася з абзацу великими літерами. Він не розумів, як то вона після всього, що між ними було, не обмовившись і словом, не повідомивши його й нічого не пояснивши йому, відкинулася від нього, знехтувавши, хіба що викрила його зв'язки з Югиною. Така затята поведінка не була для неї властива. Петро підозрював, що або Гриць чи Оленка повідомили її про його безнадійне каліцтво, або батьки таки наполягли і вона знову зустрілася з Миколою, який ось-ось мав стати військовим лікарем. Могла б йому допомогти Оленка, що тепер працювала у сільському медпункті, але із костуром за двадцять п'ять кілометрів до неї йому було не добратися...
Болючі роздуми Янчука перервала Ліда, що саме повернулася з роботи, з порога взявшись уперто нагадувати йому про Лесю й захоплено вихваляти Югину та Фатіму, вже не вперше настороживши його, але глибше вникнути він не встиг і цього разу, бо слідом із інституту прийшла аспірантка, похвалившись, що врешті допущена до прилюдного захисту своєї наукової праці на кандидатський ступінь. Отож, вечеряли, Лесі не згадуючи, смакували приготовані Петром почастунки, вітали один одного навзаєм. Фатіма була дещо засмучена, бо вже бачила своє запрошення в інше місто після захисту.
— Всі ми пов'язані умовностями, Петре, і ти своїми «Барвами літа» не печися, а перепиши їх наново та знову занеси в редакцію, дивись, і надрукують, бо пристойні, — втішала співбесідника квартирантка. — Усякий літературний опус слід душевно вистраждати, тож уважай, що дотеперішня відмова у друці твого пейзажу і є таким творчим випробовуванням, — наставничо додала Фатіма, як вони допізна засиділись лише вдвох, куштуючи принагідно «материного» вина. — Що сказати про столиці?.. Спробую коротко. Була в обох потроху. Чогось аж такого нового тобі не відкрию, хоч одразу скажу, що різниця в людності просто кидається у вічі, звичайно, на користь «колиски пролетарської революції». Пересічні москвичі брудно-вульгарні та більш розшаровані і схильні до алкоголю й матірщини, ніж пітерці. А якщо про вчених, то і ті, й ті пихаті, як варвари, що вдають римлян, адже держава завоювала чергові території, тож мають чим пишатися, — Фатіма на мить замислилася. — Вважаю, що росіян взагалі можна безпомилково поділити на дві основні категорії: набрідців-інтервентів-окупантів, що живуть паразитично, і трудівників, яких експлуатують перші, як і в нас... Я й відправи в церквах там відвідувала і зробила для себе висновок, що церковники московської патріархії — чиновні духократи-неділимці, адепти охранки у рясах. Мала я, правда, розмову і з муллою, слугою Аллаха, для якого спай із Росією — воля Магомета!..
Фатіма ненадовго замовкла, даючи можливість Петрові переварити й засвоїти сказане нею, наперед знаючи його захопленість її ерудицією. Янчук дійсно вважав її непересічною особистістю, але чи не найбільше його захоплювало її переважно абстрактне мислення.
— Звичайно, цілий народ, та ще отакий суттєво різношерстий, — продовжила Фатіма, — підігнати під якісь лекала неймовірно важко. Більшість тверезо мислячих столичних мешканців бентежиться втратою волі і здорового потягу до істини, але і їх влаштовує псевдо-історичність, яка безсумнівно приречена у пришлості лише на епітафію при всіх прогресах сьогоднішніх агресій та анексій... У своїх узаконених владцях —
