У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Вожді, їх партократи-апаратники, — чітко формулював свої міркування П'юро, — та підпирачі-сискники, що прикриваються навикло-централістською, більшовицько-соцкомуністичною російщиною та імперською неділимістю від імені російського трудового народу без повноважень від нього і без усвідомлення ним, є ворогами і для нього, а не лише для численних гноблених народів. Ворожими є і прищеплювані йому концепції можливого небідного експлуатаційного співжиття із принаймні в чотири рази чисельнішими інонародами в їхній, як у своїй, хаті, на їхній, як своїй, землі, за рахунок їхньої праці та духовних і сировинних скарбів, які, з одного боку, компрометують цей народ, а з іншого — викликають у росіян знетямлено-відцуральне відособлення від суто свого, свято стрижневого середовища, при заміні його у свідомостях «нашим», то пак, нічиїм, — тяжко дихав у душевній напрузі гість. — Це явище буде великим каменем спотикання в майбутньому, коли інонароди, позиваючись, виставлять подання про компенсацію їм за насильницьку окупацію, вікові грабунки, рабські експлуатацію і неволю, знищення їхніх чільців, а Україна — ще й за небачено-масові приховані від світу цілеспрямовані голодомори та колосальні демографічні зміни за рахунок вивезення її люду по чужинах і заселення натомість п'ятої колони без національної пам'яті, — виливав душу Аркадій.

На прощання старший однодумець порадив Янчукові, явно щось знаючи, але не кажучи, негайно їхати на семінари і за будь-яку ціну таки скласти сесії та заліки. «Часи близяться ненадійні, події можливі непередбачувані та неймовірні!» — що саме мав на увазі Аркадій, Петро не знав, але пояснював собі підкреслену тривогу товариша почутими по радіо новинами з Німеччини та Франції, вкотре пошкодувавши, що французької не знає зовсім, а німецьку поїде здавати повним невігласом.

Врешті Янчук засів за свій звіт із фольклорно-діалектичної практики, звівши розрізнені шматки до певного ладу, хай і недосконалого, щоб негайно, хоч і поза всіма термінами, таки надіслати його в університет перед своїм виїздом туди. Ось і текст:

«Узагальнюючи, особливо щодо південно-західної Орелщини, західної Курянщини („Ми — куряни!“ — вперто твердять тамтешні непоодинокі старожили), Вороніжчини, Білгородщини та більшої частини Ростовщини, слід відзначити масову загальну сталість давньоукраїнських ідіом у самобутніх виразах („припала до серця“ — сподобалася, „накивав п'ятами“ — втік), у специфічних колоритних жартах, назвах сільськогосподарського інвентарю і побутових предметів, в обрядах і звичаях, що змушує забути про значну віддаленість цих територій від середньої Подніпрянщини. Тамтешні старші люди майже нічим не відрізняються і в одязі та побуті, і в поведінці та викладі думок, а особливо в піснях.

Та коли на згаданих територіях помітно чимало й відмінностей, то вже на Ставропільщині та Краснодарщині в окремих населених пунктах їх немає зовсім. По річках Зеленчук і Кума траплялися села, де не було зауважено жодних відмінностей від середньої Подніпрянщини ні у звичаєво-обрядовій мові, ні в побутових назвах: „хата, повітка, саж, хижа, комора, возівня, бовдур-димар, призьба й палісад, двір, огороджений воринням чи штахетками-лісками, ворота, хвіртка й перелаз“. Ті ж „сповзини“ на „гатках“ хат, такі ж і стріхи всюди, крім Покубанщини, пообрізувані рівно, тим же „околотом“-очеретом криті-„ушиті“, з таких же „китиць“ та „парок“, із такими ж „ганками“... На різних територіях траплялися двори з такими характерно українськими особливостями життя родин, що хоч диву давайся, а вони ж там „із діда-прадіда“!

Правда, в Орелщині і подекуди в Курянщині віконниці своїм розмалюванням відрізнялися від придніпровських — вони були різьблені часом складною в'яззю, фарбовані яскравими кольорами і прикрашалися так званими „коньками“. А будівлі, складені „взруб“, із розписними фронтонами, взагалі не мають аналогів у Придніпров'ї.

Переважно у північних землях говірка помітно зрусифікувалася, поповнилася кальками й суржиком, хоча в основній масі корінного населення збереглася мало відмінною від Придніпров'я. На Слобожанщині, Ставропільщині та Краснодарщині старші віком люди вважають себе „руськими хохлами“, чиї батьки були козаками „спокону“ й оселилися на „вільних землях“ „викотцями“, втікаючи від ляхів чи голоду, а свою говірку називають, відповідно, „козацькою“ або „слобідською“.

Назагал, коли „хохляцький“ говір переважає лише серед старших людей південно-західної Орелщини та більшої половини Курянщини, то Білгородщина й Вороніжчина заполонені ним повністю, особливо по селах, яких русифікація торкнулася мало і які масово повторюють назви населених пунктів Подніпров'я. „Гуляння“ молоді там абсолютно подібні, приміром, до Чигиринських, правда, в с. Маслівка під Воронежем на вечорницях можна було почути українські й російські пісні впереміш.

Дуже характерними є прізвища, що пояснюють походження тамтешніх мешканців. У південно-західній Орелщині і західній Курянщині дід теперішніх Бондаревих колись був просто Бондар, Богданови й тепер прозиваються Богданами, Горелихіни пам'ятають, що їхнім дідом був козак Горелиха, а Матньови донедавна писалися як Матні, Дубініни з дідів були Дубинами, Атамасеви горді з того, що їхній предок був малим отаманом. Кидається також у вічі, що родини із безсумнівно російськими прізвищами послуговуються в побуті „хохляцькою“ мовою. Наприклад, такі: Московитови, Лєскови, Новгородцеви, Благови, Суздальцеви, Солдатови, Примакови, Москальови, Сахарови тощо. Пояснюють, що їх пращури були тут колись приймаками, а вони й досі підтримують родинні зв'язки зі своїми кревними в „коренній Росії“. Не можна не відмітити і того факту, що чи не вся Вороніжчина й Білгородщина повні українських прізвищ, хай і таких, що закінчуються на -ов: Коробков, Бондаренков, Даниленков, Калашников тощо, а їхні носії стверджують, що „вписані руськими“ зовсім недавно. У Покум'ї Олейнікови, Кошелеви, Мошкови, Черкасови, Кандеєви вважають себе козаками, а не „кацапами“, бо „писалися зроду“ Олійник, Кошіль, Мошка, Черкас, Кандій, причому ні „хохлами“, ні українцями вони себе визнавати не хочуть: „Наші діди були козаками, то які ж ми хохли чи українці?“.

У Ставропільщині, Краснодарщині та Ростовщині прізвища, географічні назви, що так само повторюють протоукраїнські, обрядові звичаї, а особливо побутова й сільськогосподарська лексика також підтверджують дуже широкий ареал давньоукраїнського етногенезу Слів, уживаних у тому ж значенні, так багато, що легше виписати ті, яких в Україні не знають. Це, наприклад, „бабниця, бубка, валах, витушка, губка (трухлий пень), жлукто, каленик, ковганка, лавка (крамниця), пічурка, рептух, сирівець, сходка, хура, фальда, шайда, шанька“ тощо... Можна відмітити й деякі тутешні зміни значень слів: „скидається — подібний, байдуже — добре, кришити — різати, довбати (картоплю) — копати, потертий — поношений, слабий — хворий, гляди — дивись“ та інші.

Серед старших людей тут переважає говірка, близька до староукраїнської, з відповідними особливостями вимови голосних і приголосних, але губний —ф— ними майже не вживається, як у словах „хворма, хвакт, хвартух, Хведь“, має місце часте