Щиголь - Донна Тартт
Я прокинувся від поштовху, з жахливим відчуттям того, що знову перебуваю на задньому сидінні автобуса і хтось витягує картину з мого рюкзака, а потім побачив, як Піппа підняла сонного собаку і її волосся сяє яскравіше, ніж будь-що в цій кімнаті.
— Пробач мені, але йому треба погуляти, — сказала вона. — Не чхни на мене.
Я підвівся на ліктях.
— Вибач, привіт, — сказав я по-ідіотськи, затуляючи долонею обличчя, а тоді додав: — Я почуваюся краще.
Її неспокійні золотаво-коричневі очі ковзнули по кімнаті.
— Ти не занудьгував? Хочеш, я принесу тобі кілька кольорових олівців?
— Кольорових олівців? — Я був спантеличений. — Навіщо?
— Що-небудь намалювати ними.
— А що саме?
— Ну, не надавай значення, — сказала вона. — Не треба, то й не треба.
І вона пішла, залишивши по собі пахощі жуйки з корицею, а я ткнувся обличчям у подушку, розчавлений відчуттям власної дурості. Попчик потрюхикав за нею. Хоч я радше помер би, аніж комусь у цьому признався, я боявся, що моя надмірна любов до наркотиків пошкодила мені мозок і нервову систему, а може, навіть душу в непоправний або й непомітний спосіб.
Поки я лежав стривожений, запищала моя мобілка: «Угадай де я тепер? Ставок біля MGM GRAND!!!!!»
Я закліпав очима.
«Борис?» — написав я у відповідь.
«Так я!»
Що він там робить?
«Ти ОК?» — запитав я.
«Так тільки спати хочу! Ми це робимо клас! ух:-)».
Ще гудок.
«Клас. Шик. Джага-джага. А ти? Живеш під мостом?»
«НІ, — відповів я. — Хворію в ліжку. А чо ти в MGM?»
«Тут Кт і Амбер і всі друзі».
А потім через секунду: «Знаєш напій білий російськ? Дуже смач. Хоч дурна назва».
Стук у двері.
— Як ти тут? — запитав Гобі, просунувши голову в двері. — Принести тобі чого-небудь?
Я відклав мобілку.
— Ні, дякую, нічого не треба.
— Скажи мені, коли захочеш їсти. У мене гори їжі, холодильник так набитий, що майже не зачиняється. Ми мали гостей на День подяки. А це що за звук? — запитав він, озираючись.
— Це мій телефон.
Борис тим часом написав:
«Не повіриш. Ми в такому кайфі!»
— Гаразд, я тебе залишаю з ним. Дай знати, якщо тобі чогось буде треба.
Коли він пішов, я повернувся обличчям до стіни й написав відповідь:
«МGM? З Кт Бірман?»
Відповідь надійшла вмить:
«Так! Ще Ембер і Мімі і Джесіка і сестра Кт Джордан вона в коледжі:-D».
«Що???»
«Не в той час ти звалив!!!:-D».
І майже відразу, перш ніж я встиг відповісти:
«Все бувай, Ембр вимагає тел назад».
«Зателефонуй потім», — написав я. Але відповіді не було — і мине багато-багато часу, перш ніж мені знову надійдуть відомості від Бориса.
ІІІ
Протягом того дня і ще одного або двох днів потім, лежачи в непристойно великій старій піжамі Велті, я так страждав від лихоманки, що знову й знову опинявся в Порт-Оторіті, тікав від людей, протискався крізь юрми й пірнав у тунелі, де на мене капала масна вода, або їхав у Лас-Веґасі на автобусі КІТ через промислові площі, де піднятий вітром пісок бив у вікна, а в кишенях не було грошей, щоб заплатити за проїзд. Час вислизав із-під мене, наче крига на шосе, розриваючись на яскраві спалахи, коли мої колеса зупинялись і мене вкидало у звичайний час: Гобі приносив мені аспірин та імбирний ель з льодом, Попчик, щойно помитий, пухнастий і сніжно-білий, стрибав на ліжко й ходив по моїх ногах.
— Ну ж бо, — сказала Піппа, підходячи до ліжка і штурхаючи мене в бік, щоб звільнити для себе місце. — Посунься.
Я сів, навпомацки шукаючи окуляри. Мені снилася картина: я дістав її й дивився на неї — чи не дивився? — і тепер тривожно оглядався, аби переконатися, що заховав її, перш ніж заснути.
— Що з тобою?
Я змусив себе спрямувати погляд на її обличчя.
— Нічого.
Я просовував руку під ліжко кілька разів, аби лише доторкнутися до наволочки, і досі сумнівався, чи не був я таким недбалим, що залишив її вистромленою з-під ліжка. «Не дивись туди вниз, — переконував я себе. — Дивися на неї».
— Ось поглянь, — сказала Піппа. — Я тут щось для тебе зробила. Дістань руку з-під ковдри.
— Ого, — сказав я, дивлячись на трав’янисто-зелене орігамі з гострими кутами на моїй долоні. — Дякую.
— Ти знаєш, що це таке?
— Гм… Олень? Ворона? Газель?
Я в паніці подивився на неї.
— Здаєшся? Жаба! Невже ти її не впізнав? Поклади на свій нічний столик. Вона має підстрибувати, коли ти натискатимеш рукою ось на це місце. Зрозумів?
Поки я незграбно грався з жабою, я відчував на собі погляд її очей — світлий і незалежний, безтурботний погляд кошеняти.
— Можна я подивлюся? — Вона схопила мій айпод і швидко його переглянула. — Гм, — сказала вона. — Чудово! «Magnetic Fields», «Mazzy Star», Ніко, «Nirvana», Оскар Петерсон. Зовсім немає класики?
— Та чому ж, трохи є, — сказав я, почуваючись засоромленим.
Усе записане, крім «Нірвани», належало мамі, й навіть дещо з «Нірвани» входило до сфери її смаків.
— Я запишу тобі кілька дисків. Але, на жаль, я залишила свій комп’ютер у школі. Можливо, якісь твори я вишлю тобі поштою — останнім часом я багато слухала Арво Пярта[118], не питай чому, мені доводиться слухати його в навушниках, бо сусіди від його музики лізуть на стінку.
Я смертельно боявся, щоб вона не побачила, як я витріщився на неї, але був неспроможний відвести від неї погляд і дивився, як вона, нахиливши голову, досліджує мій айпод: вуха рожеві, шрам лише злегка прикритий пасмом вогненно-рудого волосся. У профіль її очі стали видовженими, прикриті важкими повіками й позначені ніжністю, яка нагадала мені янголів і пажів у книжці про північноєвропейське мистецтво, яку я не раз брав у бібліотеці.
— Послухай… — Слова застрягали у мене в горлі.
— Що таке?
— Еее…
Чому зі мною відбувається все не так, як раніше? Чому мені нічого не спадає на думку?
— Ой, ой, ой! — Вона подивилася на мене і знову дзвінко засміялася, сміялася так голосно, що не могла сказати й слова.
— Чого ти так смієшся?
— А чого ти на мене так дивишся?
— Як дивлюся? — стривожено запитав я.
— А отак. — Я не знав, як витлумачити обличчя з витріщеними очима, яким вона передражнила
