Щиголь - Донна Тартт
Хоч усе тіло в мене боліло і я тремтів від лихоманки, я пройшов ще з десять кварталів, намагаючись подолати гудіння й слабкість у ногах, безперервну вібрацію автобуса. Але нарешті холод став для мене нестерпним, і я покликав таксі. Від П’ятої авеню до Віллідж доїхати автобусом було б неважко, десь півгодини шляху, але після трьох днів підстрибування в автобусі я не міг би витримати й хвилини гойданки в іще одному.
Думка без попередження заявитися в дім Гобі мене не тішила, бо ми з ним на певний час утратили зв’язок, і то з моєї вини, а не його, бо в якийсь момент я просто перестав відповідати на його листи. З одного боку, такий розвиток подій був природним; з другого — недбале зауваження Бориса про «старого педика» мене трохи спантеличило, і саме тому я не відповів на два або три його останні листи.
Я почувався дуже погано, жахливо. Хоч поїздка була короткою, я, певно, глибоко заснув на задньому сидінні, бо коли водій зупинив машину й запитав: «Тобі сюди?», я мало не підстрибнув спросоння й протягом якоїсь хвилини сидів ошелешений, намагаючись пригадати, де я.
Крамниця — я це помітив, коли таксі поїхало, — була зачинена й темна, так ніби вона ніколи не відчинялася протягом моєї відсутності в Нью-Йорку. Вікна почорніли від кіптяви, і, зазирнувши досередини, я побачив, що деякі меблі обтягнуті чохлами. Ніщо інше тут не змінилося, крім того, що всі старі книжки й дрібнички — мармурові какаду, обеліски — були вкриті додатковим шаром пилюки.
Серце в мене опустилося. Я стояв на вулиці довгу хвилину або дві, поки налаштував свої нерви натиснути на дзвоник. Мені здалося, я чекав цілу вічність, дослухаючись до далекого відлуння, хоч цей час, либонь, був зовсім коротким; я майже повірив у те, що вдома немає нікого (і що я тоді робитиму? Поїду назад на Таймс-сквер і спробую знайти там якомога дешевший готель чи здамся службам у справах неповнолітніх?), коли раптом двері відчинились і я побачив перед собою не Гобі, а дівчину свого віку.
Це була вона — Піппа. Ще невеличка (я виріс значно більшим, ніж вона) і тонка, хоч і виглядала значно здоровішою, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, з повнішим обличчям, густим ластовинням, також інакшим волоссям — здавалося, воно набуло іншого кольору: не світло-рудого, а темнішого, іржавішого, — і трохи заплуталось, як у її тітки Марґарет. Вона була вдягнена, як хлопець, у шкарпетки без черевиків і старі вельветові штани, у надто великий для себе светр, яскравий шарф із помаранчево-рожевими смугами, який, певно, носила її пришелепкувата бабуся. Звівши брови, чемна, але стримана, вона подивилася на мене безвиразним поглядом золотаво-брунатних очей: чужий.
— Чим я можу допомогти вам? — запитала вона.
«Вона забула мене», — розчаровано подумав я. Та і як вона могла мене пам’ятати? Тривалий час я був далеко; я знав також, що дуже змінився. Це те саме, що побачити когось, кого ти вважав померлим.
Але потім, тупцяючи вниз сходами слідом за нею, в заляпаній фарбою спецівці та в кардигані з протертими ліктями, з’явився Гобі. «Він підстриг волосся», — була моя перша думка. Воно здавалося коротшим і набагато білішим, аніж я пам’ятав. Вираз його обличчя був дещо роздратованим; одну тривожну мить мені здавалося, що він мене також не впізнав. А тоді…
— Святий Боже, — сказав він, несподівано відступивши назад.
— Це я, — швидко промовив я. Я боявся, щоб він не зачинив двері перед самим моїм обличчям. — Теодор Декер. Ви мене пам’ятаєте?
Піппа швидко подивилася на нього — вона явно пам’ятала моє ім’я, навіть якщо вона мене не впізнала, — і дружній подив на їхніх обличчях так мене здивував, що я заплакав.
— Тео.
Його обійми були сильними, батьківськими й такими поривчастими, що я заплакав ще дужче. Потім він поклав руку мені на плече, важку, наче якір, руку, яка ніби символізувала безпеку й авторитет; він повів мене досередини, у свою майстерню, тьмяно освітлену й наповнену багатими дерев’яними пахощами, про які я мріяв, потім нагору сходами в довгу, немов коридор, вітальню, з її оксамитами, урнами та бронзою.
— Це чудово — бачити тебе, — сказав він. — Ти, схоже, геть виснажений…
А далі: «Коли ти повернувся?», і «Ти голодний?», і «Боже, як ти виріс!», і «Оце так волосся! Ти схожий на Мауглі, хлопця з джунглів!», і (тепер стурбованим голосом): «Тобі не здається, що тут душно? Може, відчинити вікно?» А коли Поппер висунув голову з торби, він запитав: «А це хто такий?»
Піппа, сміючись, узяла його на руки. У мене запаморочилось у голові від лихоманки — я здавався собі червоним і розжареним, наче спіраль в електрокаміні, і так розслабився, що навіть не соромився своїх сліз. Я не відчував нічого, крім полегкості, що я тут, і болю у своєму переповненому серці.
На кухні мене нагодували грибним супом — їсти мені не дуже хотілося, але він був гарячий, а я замерзав до смерті, і поки я їв (Піппа сиділа зі схрещеними ногами на підлозі й гралася з Попчиком, хитаючи перед його мордою китицею зі свого великого шарфа, Поппер/Піппа, чому я ніколи не помічав спорідненості між їхніми іменами?), я коротко розповів йому про смерть батька й про все, що відбулося. Гобі, слухаючи мене зі схрещеними руками, мав надзвичайно стурбований вираз, його впертий лоб хмурився дедалі більше.
— Ти повинен зателефонувати їй, — сказав він, — дружині твого батька.
— Але вона йому не дружина! Вона лише його подруга! Їй байдужісінько до мене.
Він твердо похитав головою.
— Це не має значення. Ти повинен зателефонувати їй і сказати, що з тобою все гаразд. Так, так, ти повинен, — мовив він, урвавши мене, коли я спробував заперечити. — Ніяких «але». Дзвони негайно. У цю ж таки хвилину. Піппо, — на кухні був старовинний настінний телефон, — вийди звідси на хвилину.
Хоча Ксандра була останньою людиною на світі, з якою я хотів би поговорити — а надто після того, як обчистив її кімнату й украв чайові, — я відчував надто велику полегкість від того, що перебуваю тут, і готовий був зробити все, про що Гобі мене попросить. Набравши номер, я спробував переконати себе в тому, що вона не візьме слухавку (нам часто телефонували то адвокати, то кредитори, й вона рідко відповідала на дзвінки, які
