Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Але він не мовчатиме так довго, відповість їм, хоч і не повірить жодному власному слову, і прийме запропоновану почесну місію, і вдаватиме, наче не помічає, як вони женуть його від себе, глузують з його бажання допомогти в боротьбі проти невірних та євангелізації Сходу, та ще й схилиться перед ними й дозволить їм повірити, ніби віра малих братів ордену ближча до глупоти, ніж одна людська губа до іншої.
Принижений та ображений, поплив П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто у напрямку острова Хвара, назустріч людям, про яких не знав нічого, щоб розділити з ними долю. Якщо буде найжалюгідніша галера у великому флоті Священної ліги, чиї кораблі вже випливли з іспанських портів — а невдовзі випливуть і кораблі під знаком папської держави, і славою увінчані галери венеційські, — тоді буде нею саме оця хварська. Слава їй не припаде, і жертва її теж не буде врахована.
Піп Іван Урлич Драшничанин не розшукував Якішу Матутіна, ні щоб переказати, як там його дружина й діти, ні щоб збрехати, що вони вітають і підбадьорюють його перед відбуттям на велику битву. Він заледве чи й згадав про нього після того, як вином розрахувався з двома каліками, що допомагали йому в короткому плаванні. Він мав свої турботи, але про них нічого не відомо, та й не могла дійти пам’ять про них до наших часів. Простих священиків були тисячі, і куди б ми зайшли, якби знали все про кожного, про його клопоти й страхи. Роль Івана Урлича Драшничанина в цій історії закінчилася на тому, що він галерникові Якіші Матутіну, уродженцю Заостроґа, сплатив ціну його життя. Здається, що це багато, але вже чотири століття й кілька десятиліть на додачу мертві всі, так чи інакше. Той, чия голова коштувала фунт-другий солоної риби, і так само ті, хто таку ціну призначив.
Але поки історія триває, живий іще відчай Якіші Матутіна. Коли піп не відвідав його і не розповів, як усе було в Заостроґу, він запідозрив, що той його обдурив. Не пішов до його дружини, а олію, зерно та рибу розпродав під голодним Біоковом. Так думав Якіша, тож і намагався втекти з фортеці, де тримали майбутніх галерників, ще й добре годували, аби ті мали сили, коли знадобиться; але його щоразу ловили, ще й до воріт не встигав він добратися. «Приведіть мені попа — і я не втікатиму», — казав Якіша хварянам. «Чого це тобі закортіло, останнього причастя, може? Хочеш звільнитися від гріха? Кожен, хто помирає за Бога, — безгрішний, так що можеш бути спокійний», — відповідали йому хваряни найученішими з відомих їм слів, а потім сміялися з убогої худобини у завеликому людському тілі, яка чомусь надумала, що їй потрібен піп.
Якіша Матутін так ніколи й не дізнався, були його діти нагодовані чи померли з голоду. А за ними від туги й жінка, яку він любив. Він проклинав жорстокого Радака і чорні хоругви його вітрил, гнилий човен, раків і молюсків, що тікають із заострозького мілководдя щоразу, як надходять голодні роки, а турки починають з моря і суші погрожувати. Попа у своїх прокльонах він із відчаю згадував рідше. Піп, як йому здавалося, обдурив його лише раз, а з такого не видобудеш важкого прокльону.
* * *
Цілу ніч тривала пристрасть Латіфи і Абдулаха, поки другий Абдулах із дерев’яною грушею в роті висів на дубовій конструкції, швидше мертвий, ніж живий. Коли до нього повернулася свідомість, він не розумів, де перебуває, і нічого не бачив, бо жінка зав’язала йому очі хусткою. Тільки відчував, що тіло його — жива рана, Абдулах Біль Дабіша Біль, і чув зітхання, крики й благання. Думав, що то його голоси, чув слова незнайомою мовою — думав, що так говорить його біль, і його нітрохи не дивувало, що один голос був жіночий, а інший чоловічий. Абдулах був незайманий, і єдиною, кого він мав, була вівця аґи. Сонце вже піднялося високо, і вже було ближче до полуденного зеніту, ніж до ранку, коли нарешті Латіфа й Абдулах, як дві мертві любові, упали одне на одного й не ворушилися, тільки ловили втрачене дихання. Опанувавши себе, ефіопський работорговець звелів жінці покритися, а сам пішов перевірити, чи живий його раб. Впустив світло в кімнату й мав на що подивитися: спина раба була вся фіолетова й посічена так, ніби він бив по ній шаблею, а не твердим монгольським батогом. У кількох місцях видно було кістку, шкіра висіла клаптями й погойдувалася на вітрі, що долітав іззовні. Він обрав не той батіг, хибно оцінив товщину шкіри раба, але й власну силу і глибину, з якої мало виринути бажання. Раб ще дихав, але довго йому було не протягнути. Якщо ж навіть виживе, лікування буде дорогим, а продати його не вдасться.
Але так воно є з любов’ю Абдулаха, ефіопського работорговця, і його дружини Латіфи. Часом вона дорого коштує, але не дорожче за те лихо, що мусить він блукати світом, аби задовольнити своє бажання й пристрасть. Нещасний Абдулах, ніхто його не пожаліє, ні тоді, ні в часи, коли всі уже мертві.
Абдулах зняв Абдулаху пов’язку з очей, витягнув дерев’яну грушу з рота. Наказав слугам звільнити його від ланцюгів і віднести в підземелля до інших рабів, щоб там випустив дух.
Четверо сильних чоловіків ледве підняли гігантське Абдулахове тіло, один раз він випав їм із рук і повалився на бруківку перед будинком, якісь люди саме проходили повз і побачили його. Абдулах помітив, як заледеніли їхні погляди, і хотів був щось сказати, але язик його не слухався, блукав собі широким простором рота, ніби курка з відрубаною головою. Його кинули на солому й так лишили лежати. Абдулах Біль Дабіша Біль. Інші сахнулися вбік, а один хлопець, синьоокий і світловолосий, заплакав. Абдулахові захотілося всміхнутись йому. Мовляв, нічого страшного. Якщо й було, вже минулося.
Після того, як раб протягнув один день, а потім ще один, і після того, як на третій день попросив їсти, Абдулах подумав, що той, можливо, сильніший, ніж він гадав. Тому звелів перенести
