Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
— Якщо хочеш, віддамо його на аналіз, — запропонував Тончі.
— Можна, але ненадовго.
— Бартул огляне його за день. І поверне неушкодженим.
Бартул був старший брат Тончі, геолог, що багато років працював на Близькому Сході, шукаючи нафту, а потім втомився від усього потроху і повернувся до Заґреба викладати в університеті. Він часто їздив у Заостроґ, рибалив і доглядав сад, а на Хварі мав свій оливковий гай, тож щороку витискав домашню оливу. А в Заґребі керував клапою[147], яку складали студенти-далматинці, і з ними вивчав старі селянські пісні. Сміявся менше за Тончі. «Це він через пісні такий, — казав брат, — оплакує кожну Мару, яка в них утопилася, і кожного Юру, який з моря не повернувся».
— Жодних проблем, — сказав Бартул. — Не дай Боже мені його загубити, я краще власну голову загублю, ніж невістчине щастя.
Але наступного дня брати вже не сміялися. Тончі було повідомлено результати аналізів.
— То як, скажемо їй?
— Не знаю, що й робити, брехати не можу, краще ти бреши!
— Я теж не буду.
— Ну, тоді скажи їй.
— Побачимо, чи скажемо…
— Що сталося? — запитала вона. — Ви схожі на лікарів, які хочуть повідомити поганий діагноз.
— Десь так воно і є, — сказав Бартул.
— Інфаркт чи інсульт? — сміялася Лана.
— Це, дорога невістко, ніякий не камінь.
— Як це не камінь?
— Дуже просто. Це людська кістка, частина кістки, не знаю, якої саме. Її вік — понад чотириста років.
Вона дивилася на Бартула — той не жартував. Тоді поглянула на Тончі: він втягнув голову в плечі, наче був у чомусь винен, і збирав крихти з кав’ярняної скатертини. Лана подумала, що це, без сумніву, чоловік її життя. Якщо така дрібничка, малий радісний камінчик, настільки його схвилювала і змусила так перейматися, тоді точно варто лишитися поруч із ним. Що ж до неї самої, кістка з діркою була тим самим щастям, заради якого її батько терпляче забирав газету з обличчя і повторював: «Ні, не цей!».
Покійний Мухаммад Хорват, мертвий Ланин тато, як і всі ті давно померлі, про чиї життя ми зараз розповімо.
Перший серед них зветься Якіша Матутін, а в історії він з’являється в ту мить, коли веслує від берега в напрямку острова Хвар. Сам у човні, який наповнюється водою, він не знав наперед, що тут гниле дно, бо човен не його, і не знав, що вітрило не витримає посеред протоки і розлетиться на шмаття, ніби хоругва війська без короля. З кожним рухом весел Якіші стає все важче, і все менша ймовірність, що він добереться до Хвара. Часом він зупиняється, руками вичерпує воду, яка вже покрила його ноги до кісточок, і згадує міцним слівцем мертву Радакову матір. Хоча руки в Якіші утричі більші за руки найбільшого велета під гірським хребтом Біоково, у них не вміщається багато моря. Та добре, що хоч трохи вміщається, бо коли він тонутиме, а він тонутиме, бо плавати не вміє, менше моря зайде Якіші в легені, ніж зараз його зібралося в ямці між середнім та безіменним пальцями. Але він ще бодай раз згадає мертву Радакову матір і його самого, що віддав за нього дочку з двома фальшивими золотими посагу, а тепер жене його з двору, коли той приходить просити на їжу — не для себе, а для дітей і для неї. Каже: «Те, що даю від серця, те віддав, і воно вже не моє, а ти викручуйся сам або припни хіть і почекай кращого часу, щоб дітей робити. Турки підступають і палять усе довкола себе, хай кожен береже те, що має». Так говорив Радак Якіші, а він украв у нього човна і вирушив на Хвар, де багато добра, але й багато способів до нього дістатися, він нагодує дітей, або хай його спалять живцем, але він не знав, що у Радака гнилі й вітрило, і човен. Дурень без крихти розуму: хіба би той Радаків човен теліпався в бухті, досі не вкрадений, серед стількох голодних, зачумлених та розлючених людей, якби міг пливти?
* * *
Другий, про чиє життя ми розповімо, при народженні був названий Дабішею. Він стеріг овець требинського аґи Рамізбеґа, але не зумів їх устерегти від себе. Надійшов один чоловік, убраний у червоний каптан, шаблю мав за поясом, на голові — ковпак вельможі, і побачив, як Дабіша робить оте-во з найліпшою Рамізбеґовою вівцею. Запитав, чия це вівця, і сказав, що живцем його в гарячій смолі скупає, як мати рідну дитину, бо він гяурським сіменем опоганив турецьку вівцю. Погнав Дабішу незнайомець у червоному каптані, щоб привести його до аґи требинського Рамізбеґа, який змусить усе коліно Дабішине сім днів смолу збирати, щоб тому до горла сягнула, коли його в ній варитимуть.
— Ти хоч знаєш, хробаче гяурський, що за десять днів Хаджійський байрам[148], і те чотириноге, можливо, було на пожертву призначене?
Ні, Дабіша не знав, та й, правду кажучи, не дуже добре зрозумів, про що його Рамізбеґ запитував. Але подумав, що легше відбудеться, якщо скаже — знаю! Аґа здивувався, ще ніколи йому гяур не перечив, та ще й так відкрито й спокійно, з лагідним телячим поглядом.
— А ти знаєш, що я порубаю всю твою рідню, якщо не націдять мені смоли доволі, щоб змити твою погань?
— Знаю, — сказав Дабіша, — але вони націдять, мій ясний пане, вони золоті руки мають.
Так говорив Дабіша і дивився на аґу, ніби корова на конюшину, а вії в нього вигиналися, наче в дівчини перед сватанням. Рамізбеґ тоді заходився описувати йому всі муки, які Дабіша пройде у гарячій смолі, перш ніж душу свою гяурську випустить у повітря, щоб її зніс холодний вітер, що із Боснії дме.
— Так, — погодився Дабіша, — моя мати казала, що море солоне, як сльоза, то я чомусь думаю, що це від душ, які були занадто тяжкі, аби до Бога полетіти.
* * *
Ім’я третього давно мертвого — П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто,
