Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
* * *
Поки ефіопський работорговець Абдулах затягував ланцюги, за допомогою яких Абдулаха, народженого як Дабіша, було розіпнуто на дубових балках, пастух, що злягався з вівцею аґи, нічого не міг утямити. Ні чому Рамізбеґ зберіг йому життя, ні чому тепер, коли він став мусульманином, його продано в рабство, ні чому інший Абдулах лає своїх слуг, то затягує, то відпускає ланцюги, а тоді міряє його поглядом і супиться, ніби дивиться на межу, яку за ніч посунув сусід. Але й не хвилювався: йому насправді було не так уже й погано. У покої, що потопав у шовках та оксамитах, пахтів трояндою і жасмином — ароматами, яких ніколи раніше не відчував, а тепер жалкував, що не відчував, — його становище, можливо, не здавалося найкращим, але й найгіршим не було. На відміну від свого тезки, який, очевидно, мав повно турбот у житті й велику відповідальність на свою голову, Абдулах не мусив нічим клопотатися, просто собі лежав на гладенькому дереві, ніби паша, нічого не робив і чекав, що буде далі.
Коли до покою увійшла Латіфа, спершу відкрила лице, а тоді скинула чадру й залишилася абсолютно гола, Абдулаху запаморочилося від краси, він заледве не виковзнув із власного тіла і не розсипався по ній, мов сіль християнських душ по морю. Він роззявив рота від подиву, на що Абдулах запхав йому щось між зубів, і рот роззявився ще ширше, в якусь мить йому здалося, що або щелепа відвалиться від голови, або він задихнеться. Але він одразу ж і звик, почав дихати носом, і чув при цьому смішний призвук, за який йому було трохи соромно перед тією красунею.
А тоді вогняний язик ударив його по спині. Він сильно смикнувся, дубові балки заскрипіли, він не розумів, що відбувається, але тоді його шкіра спалахнула ще сильніше. Із третього разу йому здалося, що в нього тріскають ребра, як сухі гілочки в материній грубці. Потім полум’я пішло по спині вниз, по животі й нижче. З кожним спалахом Абдулах горів і ділився надвоє. На того, хто відчуває біль, що більший за його малу й нехитру душу, яка щомиті може вилетіти з тіла й перетворитися на самого Дабішу й Абдулаха, — і на іншого, хто не бере участі в цьому болі, хоч і усвідомлює його, але тільки дивується й лякається, і дивиться на голу жінку, помічає, як вона розкладає перса на синіх подушках, недбало закидає ногу на ногу, а потім ті ноги розводить, ніби її зовсім ніхто не бачить, ніби вона тут сама посеред спекотної літньої ночі, коли навіть голим не спиться. Біль Дабіша Біль Абдулах нічого не знає про того другого, але другий про нього знає. Ясно чує, як благає, сіпається з кожним ударом — хотів би сказати, що хай краще його спалять, але вивільнять йому крик, витягнуть йому деревину з рота, випустять назовні його душу. Біль Дабіша Біль Абдулах згорить, на свою біду, і тричі пошкодує, що Рамізбеґ не зварив його в киплячій смолі, а коли пошкодує втретє, той другий уже й зомліє, розглядаючи Латіфу, що нудиться на подушках, її очі, в яких видно тільки нетерплячість, бо ж молоку потрібен час, щоб закипіти. Біль Дабіша Біль Абдулах піде за ним слідом після того, як коханець Абдулах, ефіопський работорговець, ще дванадцять разів ударить його монгольським батогом. Усього тридцять один раз знадобився йому, щоб бути готовим лягти з Латіфою в ліжко. Чоловік не керує тією частинкою свого тіла, без якої нема любощів. Є різні способи вмовити ту частинку, але в кожного вони свої. Нещасний Абдулах, работорговець і чоловік найвродливішої жінки Каїра, чиї чари потьмарили б розум і тому, хто бачив її лише раз, і йому потьмарили, як же інакше, коли поруч із нею жив, — мав таке нещастя, що та його частинка, без якої немає любощів, не вставала на красу Латіфи, якщо попередньо господар не покарає батогом раба, чиї м’язи одним нагадують пагорби Тоскани, а іншим гори Анатолії, залежно від того, хто в якому краю народився і до якої віри належить.
* * *
П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто з милості Божої та волі правителя Священної ліги виряджений був на острів Хвар, щоб наглядати за формуванням тамтешньої команди, а потім узяти на себе командування самою галерою. Йому допомагатимуть двоє досвідчених мореплавців, та позаяк ідеться про дещо специфічний випадок, роль духівника тут важливіша за мореплавні та військові знання. Острів’яни схильні до бунтів, не так давно вдарили по власній знаті, роками їх доводилося стримувати вогнем і мечем, вони небагаті на розум, але вперті. З їхньою вірою щось негаразд. Якщо дивитися збоку, можна сказати, що це благочестиві люди, у молитвах старанніші за Падую і Венецію, та й багато громадян Риму не зможуть їм дорівнятись. Але їхня віра за суттю язичницька. Вони перебиратимуть Богові бороду, чекатимуть, що Ісус підійде до них особисто і допоможе витягати сіті з моря, у час хвороби їм ввижатиметься Діва Марія, і вони намагатимуться вхопити її за руку. Духовний аспект віри їм абсолютно невідомий, для них усе створене з м’яса й кісток і вкрите шкірою, тому вони легко розчаровуються, коли не бачать у такій вірі практичних переваг. Тоді вони богохулять і лаються, ладні ще раз розіп’яти Христа, нападають на його слуг. Якщо таке чудо можливе, їх варто навернути у справжню віру. Якщо ж ні, тоді їх треба тримати в страху. Краще, наприклад, засудити на смерть невинного, ніж дозволити знову зчинити бунт.
Слухав П’єтро, що йому кажуть, як апелюють до його чернечого завзяття, ладнають золоті карети для його марнославства, як підлещуються, запевняючи, що вони не вищі від нього, а насправді брешуть,
