Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

і в ту мить, коли він з’являється в нашій історії, йому бракує тільки великої доблесті й звитяги, щоби перед Богом та людьми підтвердити пишноту свого імені й винятковість свого короткого перебування на Землі. Йому лише тридцять, а він уже відомий як математик, поет і цілитель, брат ордену святого Франциска, який, укріпившись у мудрості, вірі й доброті, вирішив — якщо вже інші не хочуть, — вирушити з флотом Священної ліги до далматинського й грецького узбережжя і там вступити в бій з галеонами невірних турків, з півмісяцем і зіркою, що загрожують зі сходу і тримають у страху весь Божий світ. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто саме прощається з матір’ю Веронікою перед батьківським домом, обсадженим кипарисами, на горі, звідки видно сім церков, які П’єтро бачив змалку, а разом з ними — місто, що, з волі Божої, пливе над водою. І поки він дивиться, йому здається, ніби бракує ще тільки однієї великої перемоги, щоб полинути в небо, разом із церквами й палаццо, мостами й бібліотеками, як провісник дива, про яке не написано в Біблії і яке тут відчуває кожен, — коли земна держава стає небесною. Вероніка цілує руку П’єтро. Він волів би висмикнути її, але жінка не дає. Це рідкісний момент, коли віра стає сильнішою за материнство. Вероніка цілує руку не синові, вона цілує руку святому.

Коли до берега залишалося ще сто метрів, а вода вже дійшла йому майже до колін, Якіша Матутін припинив згадувати мертву Радакову матір і звернувся до святого Ніко. «Дай мені відчути землю під ногами, а якщо не можеш, дай мені навчитися плавати, і я тобі до кінця життя служитиму, як Богові!» Так він пообіцяв, і молитву його було почуто. Гнилий човен потонув саме тоді, коли Якіша уже міг кінчиками пальців намацати дно. Море вливалося йому до рота, вривалося в ніздрі, він задихався й хрипів, але крок за кроком посувався далі й усе повторював, що святому Ніко служитиме до смерті, як Богові. Йому навіть на думку не спали дружина й діти, жорстокий Радак, голод і мор. Великий чоловік боровся за життя, і, їй-богу, на берег він упав живим.

Тоді Рамізбеґ запитав Дабішу:

— А чи ти, хробаче гяурський, міг би зараз своїм язиком повторити «Аллаг ілялаг»?

— Міг би, ясний пане, я ракії не пив, щоб у мене язик заплітався.

— Ти не боїшся?

— Ні, чого ж мені боятися.

— Ти це вимовив би, навіть якби все одно гарячою смолою абдест брав?

Дабіша знову чогось не зрозумів, але йому подобалося говорити з аґою, ще ніхто його так не приймав, не вислуховував те, що він каже, не розкривав широко очей, не підіймав брів од подиву після кожного Дабішиного слова. Він не хотів розчаровувати аґу своїм нерозумінням, тому сказав:

— Ясний пане, холодний вітер все одно мою душу в морі розвіє, тому я можу говорити все, що хочу.

— Тоді скажи: «Аллаг ілялаг»!

Так і промовив Дабіша слова, які зробили його мусульманином. Після цього він не став анітрохи розумнішим, серце в нього залишилося таке саме просте, як та кошара, з чотирьох колод і чотирьох пеньків зроблена, а голова така сама порожня — Аллаг мав би дуже зменшитися, щоб у ту людську душу вселитись. Рамізбеґ замовк, дивився на нього і довго намагався зауважити зміну. Але її не було. Жодної. Бук залишиться буком, навіть якщо його бавовною назвуть. Після перетворення Дабіші на Абдулаха віра Рамізбеґа радше похитнулася, ніж принесла йому захват від учиненого. Та все-таки він зглянувся і зберіг Абдулаху життя. Звелів, щоб його відвели до Ульциня і продали. Раб Абдулах був сильний, як троє коней, і очевидно слухняніший за всю славетну султанську кінноту.

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто саме молився Богу, тому з його імен, якого щойно зрікся Абдулах, не пізнавши його як слід, як не пізнав і нового для себе імені. Молився П’єтро за всіх людей, яких любив, тоді за тих, кого знав, за тих, кого зустрів і забув, але й за тих, кого лише проминув, не зауваживши навіть. Молився П’єтро за людей, яких ніколи не зустрічав, але міг би, якби випала нагода, і за людей, яких зустріти не міг, бо вони сповідують віру в Господа Нашого Ісуса Христа в таких закутках земної кулі, де нога П’єтро ніколи не ступала. Молився П’єтро за мертвих, що полягли у славу Його імені. Молився за невірних, яких знищила рука праведника і які пізнали б Христа, якби не перейшли праведникові дорогу. Молився за тих, що в останній битві загинуть як герої. І за тих, що в останню мить злякаються, — хай простить їм Господь! Молився за турків, яких уб’є власною рукою, замість вказати їм шлях до Христа. Така вже різниця між миром та війною. Хай же буде прощено воїнам!

* * *

«Чого ти прийшов?» — запитали хваряни Якішу Матутіна. Він спромігся сказати їм тільки те, що дружина й діти в нього голодні і не доживуть до осені, якщо він їх не нагодує. «Крадіжка і втеча морем! Не гріх було би тебе повісити, доки ти й тут щось не вкрав», — резонно виснували хваряни. «А якщо ти прийшов, щоб здійняти бунт, тебе взагалі треба четвертувати, за руки й за ноги прив’язати до мулів, та й погнати їх на чотири сторони світу. Острів маленький, і якщо тобі пощастить, вони недалеко забіжать!» — «Я не красти прийшов і не зчиняти бунт, — сказав хварянам Якіша Матутін. — Я прийшов просити». — «Ну, це вже краще, — відповіли на це хваряни, — якщо ти прибув жебрати, ми зглянемося і просто кинемо тебе в море. Прошаків ми вішаємо, але у кращі часи. Теперішні такі жорстокі, що гірше й не буває, тож ми просто кидаємо їх у море».

«Але ти сильний, і якби весло було втричі більше від звичайного, ти б і таким веслував», — сказали хваряни після нетривалих роздумів. Якіша Матутін визнав, що це справді так. «А ми якраз маємо зібрати команду на галеру, інакше нас випалять гірше, ніж за Матієвого повстання[149]. То якби ти за весло сів, хтось один із наших був би врятований; а хто зна, може, ти ще й живим повернешся».

Тож хваряни пообіцяли Якіші Матутіну, що нагодують його дружину й дітей — заприсяглися своєю честю й Богом, що засвідчив піп Іван Урлич Драшничанин, — якщо той займе місце на галері. Він погодився зі щирим серцем. Якби не