Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Абдулаха продали Абдулахові, ефіопському работорговцю, спекулянту, дурисвіту та безбожнику, що був, проте, корисний імперії, тому його й терпіли в Стамбулі, навіть не просто терпіли, а й шанували, хоча побоювалися, що з котроїсь із подорожей він таки не повернеться, бо хворобливі пристрасті колись таки позбавлять його голови. Подейкували, що він і сам колись був рабом, але того ніхто не міг з упевненістю підтвердити. Та відомо було, що він не пропустить жодного велета, гіганта, жодного сильного чоловіка-раба, незалежно від кольору шкіри та походження, ринку, на якому його продають, і ціни. Абдулах готовий був їхати в Дамаск лише заради якогось кремезного татарина, до Бухари через велетня-мулата, народженого в Марокко, чи навіть до Москви, де таємно, через тільки йому відомі зв’язки, за повний горщик золотих купував монгола, що був на дві голови вищий за найвищу людину в світі, а завширшки такий, що його й четверо людей не обхопили б, якби за руки взялися і в коло стали. Вибравши й купивши сильного раба, Абдулах віз його у свій солунський палац, або в Сараєво, де також мав маєток, або у Драч до брата; якщо ж нічого з цього не було можливим, раба відводили до першого ж пристойного нічлігу. Слідом за ним прибували Абдулахові слуги, несучи велику дубову конструкцію, схожу на ті, до яких прив’язують бичків перед кастрацією, і заносили її до покою, де Абдулах збирався ночувати з Латіфою, своєю дружиною, каїрською красунею і найзухвалішою жінкою в довгій історії торгівлі людьми. Вона супроводжувала чоловіка в кожній подорожі, мабуть, ще й тому, що вірність Латіфи ніяк не можна було порівняти з Абдулаховою. Обраного раба припинали ланцюгами до дерев’яної конструкції так, щоб кожен м’яз на його спині був напружений і чітко окреслений, мов ті тосканські пагорби, якими під ту пору в молитовній тиші бродив П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто. Коли раб був готовий, слуги йшли геть, до покою заходила Латіфа і гола лягала на ліжко. Зв’язаний чоловік вражено дивився на найпрекрасніше жіноче тіло з усіх, що побачить за життя, і ті кілька хвилин, упродовж яких Абдулах обирав один із сотні своїх батогів, любовно зібраних на просторах від Лісабона до Сибіру і від Багдада до Тунісу, для багатьох із тих рабів ставали єдиним раєм серед усіх раїв, куди він не потрапить. Вибір Абдулаха був зіткненням серця й розуму, він передбачав велику мудрість і знання, але також і самовладання, до якого той загалом схильний не був. Для того, що мало відбутися далі, треба було обрати батіг, відповідний до товщини й міцності шкіри раба, що різниться від людини до людини, але й від країни до країни, від раси до раси. Абдулах на око мав оцінити шкіру, а про різницю між білошкірими слов’янами і темношкірими африканцями, які не могли мовити жодного слова жодною з відомих мов, він уже знав усе. Але мусив ще оцінити й самого себе: скільки нині має сили в руках, які думки його мучать, чи свідомість його повністю тут, чи деінде, чи сповнений бажання його день, бо якщо ні, годиться обрати м’якший батіг, бо ж дорога до втілення бажання триватиме довше. Після вибору батога треба було зробити ще тільки одне — запхати рабові до рота дерев’яну грушу, і любовна церемонія Абдулаха могла розпочинатися.
П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто не боявся смерті, але боявся великого болю. Тільки це непокоїло його у дні перед посадкою на галеру. Йому було соромно перед Богом, але тоді він і розумів різницю між Ісусом Христом, сином Божим, людиною, що стала Богом, пожертвувавши собою за людей, і тими, до кого спокійно зарахував і себе, — готових померти за віру та Його ім’я. Що більше людина боїться болю й мук Ісусових, то більшою стає її готовність пожертвувати життям.
Він, П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, знав тоді, що першим кинеться на турків, застрибне на їхній корабель, битиметься з десятьма зразу, або ж потоне без страху й жалю, ляже на дно морське, якщо тільки Бог так захоче. Але не дозволить їм узяти його в полон, катувати, розмотувати йому кишки під літнім сонцем і демонструвати, як його власні нутрощі зникають у пащах голодних корабельних котів. Він перехрестився ще раз і вийшов із церкви, перед якою бавилися діти. Втікаючи від свого друга, один хлопчик заплутався між його ногами і ніяк не міг звільнитися. Метелик у павутинні. П’єтро всміхнувся, погладив хлопчика по голові й легенько підштовхнув до інших. Якби віра Христова пройняла кожне серце на землі, П’єтро цілими днями бавився б із ангелами.
«Можна мені з вами, щоб іще раз побачити дружину і щоб діти мене запам’ятали?» — запитав Якіша Матутін попа Івана Урлича Драшничанина, перш ніж човен відчалив від берега. «Не можна, бо якщо побачиш їх — не захочеш із нами вертатися, а ти потрібен нам на галері. Якщо замість тебе поїде інший, згасне ще один хорватський рід, зникне ще одне ім’я». — «Оцим хрестом тобі присягаюся, що повернусь!» — тричі перехрестився Якіша. «Не присягайся, брате, знаком з повітря, будь ти святий — я б і тоді тобі не повірив, та ти й сам собі не віриш».
Якіша Матутін дивився, як вони відпливають. Піп махав йому рукою, а двоє біля нього ставили вітрило. Один був горбатий, другий без ноги. Сонце веселості грало на їхніх обличчях, Бог вигадав війни на радість калікам, ці двоє не підуть на галеру, їх не потребує Священна ліга, нічого про них не відають і турки люті. Човен зменшувався, відходячи в море, а посеред протоки зробився такою дрібною цяткою, що людське око й не зауважило б її, якби не дивилося постійно в тому напрямку. Хребет Біоково — це синій контур, намальований пліснявою на церковній стіні. Десь біля його підніжжя, там, де рівна риска моря, лежить Заостроґ, а в ньому дружина й діти, і жорстокий Радак, який думає, що Якіша втопився, пливучи на його прогнилому човні. Яке почуття в ньому більше: жаль, що зять украв його човна, чи щастя, що злодія наздогнала справедлива кара? Хтозна, що переважає у тому серці, сповненому мороку!
Життя Якіші Матутіна за оцінкою старійшин, завіреною праведністю слуги Божого Івана Урлича Драшничанина, коштувало дві мірки
